4

Тишу аудиторії, яка здавалася натягнутою до межі струною, раптом розірвав гуркіт — хтось із коридору з силою закрив важкі дубові двері. Звук відлунив під високою стелею, наче постріл.

Лія здригнулася, вириваючись із заціпеніння. Магія моменту, п’янкий запах сандалу й небезпечна близькість Дашкевича вмить розчинилися, залишивши по собі лише липке відчуття сорому.

Вона різко відштовхнула Арсена, гарячково схопила свою сумку зі столу і кинулася до виходу. Дівчина майже вибігла з аудиторії як за спиною почула його низький, оксамитовий сміх. Цей сміх наздоганяв її в коридорі та бив у спину, змушуючи прискорювати крок. Її обличчя палало від сорому — не через  нахабство Арсена, а через те, як легко вона дозволила себе загіпнозувати. Бо ж чому, інакше, вона могла повторити свою помилку та бажати поцілунку з ним…  

Вона заскочила в жіночу вбиральню і вчепилася в краї раковини. Сором накочував хвилями — липкий та задушливий. Гуркіт дверей аудиторії все ще стояв у вухах.

Вона дивилася на своє відображення в каламутному дзеркалі й бачила розширені зіниці та пересохлі губи. Груди важко піднімалися й опускалися. Лія відкрила кран та взялась вмивати обличчя крижаною водою. Сподівалася, що це отямить її.

«Дурепа! Яка ж я дурепа!» — пульсувало в скронях. «Я ж ледь не відповіла... я сама подалася назустріч. Знову!», — ця думка була гіршою за будь-яке нахабство Дашкевича.

Але в глибині душі вона вже знала: ігнорувати Дашкевича — це все одно, що намагатися зупинити цунамі парасолькою.

Арсен навіть не поворухнувся. Він так і залишився стояти, ліниво спершись стегнами на стіл.

— Біжи, квітко, біжи, — промовив, коли за дівчиною закрилися двері. Посмішка зникла з обличчя, а його голос хоч і був задоволеним, але з чіткими нотками іронії. 

Тишу аудиторії пронизав звук сповіщення на телефоні. Арсен потягнув руку до свого телефону, але там було порожньо. Він оглянувся й помітив девайс на місці, де сиділа Лія. Він прицмакнув язиком та потягнувся за девайсом. Треба ж, як пощастило!

Знову прозвучав звук сповіщення та телефон Лії був темним. Діставши свій телефон Арсен пробігся очима по повідомленю. Батько просив не ігнорувати вечерю. Арсен скривився переводячи погляд із свого телефону на телефон Лії. Все ж у нього були плани. Але, можливо, невелика відстрочка їх реалізації лише буде йому на руку?

Вечеря в особняку Дашкевичів проходила в ідеальній, майже музейній тиші.

— Ти знову вештаєшся нічними клубами, — прокарбував Олег Дашкевич відірвавши погляд від страви.

— Ти слідкуєш за мною?

— Хіба що трохи. Та й то в цілях безпеки. 

— Я сподівався, що хоч цього року ти припиниш цей балаган і зосередишся на навчанні.

— Одне іншому не заважає, — пожартував Арсен та зустрівшись з осудливим поглядом батька він став серйознішим.

— Звісно що ні. Однак, якщо ти дотримуватимешся балансу. Я домовився про дипломатичну практику в Лондоні по завершенню навчального року. Просто зроби так, щоб я потім не соромився перед консулом.

— Хіба ти колись червонів через сина? — втрутилась в розмову мати Арсена.

—  Не варто запитувати те, що й так усім відомо.

— Не хвилюйся, батьку. Цей рік буде бездоганним, — промовив Арсен подумки схрещуючи пальці. Зрештою, хіба може одна маленька провінційна Квітка вплинути на його життя?