3

Арсен спостерігав за тим, як темно-синя сукня незнайомки зникає в натовпі, з ледь помітною посмішкою. Смак кориці все ще лоскотав губи перебиваючи смак напою, який він випив перед поцілунком. 

Вчинок дівчини вразив його. Зазвичай дівчата уникають його, або пропонують зовсім інше. А ця, не говорячи ні слова поцілувала його. Вона або дурепа, або не впізнала його.

Давши знак бармену, що досить швидко опанував своє здивування від побаченого, взяв пляшку з віскі та попрямував до свого столика.

​— Ну ти даєш, друже, — Тимур широко розтягнувши посмішку відсалютував другу склянкою з залишками напою, який відразу ж проковтнув, — Хто це взагалі така?

— Моя забавка на цей рік, — буденно відповів Арсен, хоч в грудях басами від музики вібрував адреналін.

В очах Тимур спалахнула цікавість. Він вирівнявся й розкоркувавши пляшку розлив віскі у склянки.

— То відсвяткуємо це? — запитав хоч відповідь читалась в очах Дашкевича, які горіли небезпечним азартом.

​Наступного дня внутрішній дворик університету задихався від спеки та галасу. Арсен разом з друзями сиділи біля фонтану. Від Тимура вони вже знали про те, що “Диявол” знайшов свою жертву й тепер були в передчутті шоу. Навіть ставки ставили на те, скільки протримається дівчина.

Сам Дашкевич терпляче чекав її появи. Він вже встиг дізнатись в деканаті ім’я дівчини та її номер телефону. Також він поцікавився тим, в якій групі дівчина та який в неї розклад. Доля це була, чи співпадіння він не знав. Але все складалось якнайкраще для нього. Мало того, що вони навчаються в одному корпусі, то ще й мають спільні пари! Повідомлення в чернетках чекало свого часу. А сам хлопець буквально смакував реакцію дівчини.

Тепер, знаючи куди дівчина йтиме на наступне заняття Дашкевич влаштував своєрідну засаду.

Лія не змусила чекати. Зовсім скоро вона з’явилась в полі його зору. Через розмову з друзями він не вловив моменту, коли вона впізнала його. Але, впізнавши, не поспішала піти геть. Навпаки — розглядала його. Її губи злегка розімкнулися й Арсен відчув смак поцілунку. Кориця…

Опустивши голову до телефона він відкрив чернетки повідомлень та натиснув кнопку відправити. А тоді насолоджувався тим, як змінювався вираз обличчя Лії. Від легкого здивування до шоку. Її пальці торкнулись екрану телефона, а тоді вона поглянула на нього злегка звузивши очі.

Хтось гукнув її ім’я й дівчина миттєво спрямувала свою увагу в іншу сторону та поспішила назад до корпусу.

— Закинув гачок? — зареготав Тимур підштовхуючи Арсена.

— Швидше наживив приманку, — розреготався той у відповідь. — Гачок буде зараз. Ходімо на пару! 

Після того, як дві пари минули абсолютно спокійно, Лія розслабилася. Ранкові розмови про Дашкевича розчинились, а натомість все звелося до знайомств з одногрупниками. Софія, яка виявилась одногрупницею Лії, з задоволенням взялась розповідати хто є хто. І не лише про студентів, а й про викладачів.

І ось тепер її спокій порушився. Як так сталося, що в Дашкевича є її номер? І чого він хотів досягти своїм повідомленням? Думки роїлися здогадками й припущеннями поки вона шукала вільне місце у просторій лекторії. Через це не відразу зауважила прихід викладача. Проте не могла не зауважити прихід Дашкевича та його компанії.

Погляд дівчини прикипів до його постаті. Те як він йшов не могло не привертати уяву. І Лія, користуючись моментом, відверто розглядала його. 

А потім, вловивши злегка жадібний погляд Лії, він підморгнув їй. 

​— Тільки не кажи мені, що він позаду мене, — прошепотіла Лія Софії, почувши як за спиною рипить стілець.

​— На жаль, він там, — підтвердила Софія й в груди Лії закралась тривога. 

​— Риторика — це мистецтво, — голос літнього викладача розносився аудиторією. — Ви маєте навчитися володіти не лише голосом, а й увагою опонента. 

​Лія намагалася писати. Вона чесно намагалася, але вона постійно відволікалась відчуваючи присутність Дашкевича кожною клітиною шкіри. Він був надто близько до неї. Надто близько.

— Наявність конспектів у кінці семестру — обов'язкова умова для допуску до іспиту, — повідомив викладач оголошуючи завершення лекції.

Студенти почали збиратися. Софія, в якої задзвонив телефон, вийшла щоб поговорити. Лія ж не поспішала. Підвелася лиш тоді, коли зала практично спорожніла. 

Арсен теж був тут. Впершись в спинку стільця він спостерігав за кожним рухом дівчини. Він чекав, що Лія захоче вийти однією з перших щоб утекти від нього. Вона його здивувала. Знову. 

— Ти переслідуєш мене? — промовила обернувшись до нього обличчям.

Вона стояла задерши підборіддя. Руки складені на грудях, а в очах палав дивний вогонь.

Арсен підвівся та підійшов до Лії. Їх розділяв всього лиш крок. Вона відчувала як повітря стало густішим. В ніздрі вдарив п’янкий аромат кедру та сандалу. Здавалось, таких запах був в небезпеки. Та вона не зважала. Або ж не хотіла зважати.

— А може це ти мене переслідуєш? Спершу цілуєш, тоді втікаєш не сказавши ні слова… Гадаєш так можна? — його голос звучав все тихіше, а слова ставали все більш розтягненими. Кінчиками пальців він заклав пасмо волосся, що вибилося з зачіски, їй за вухо.