Повернемося у 1969 рік

Саме про цей важливий період свого життя Пасенюк написав одну із най хвилюючих книг спогадів. Написав у декількох частинах, під псевдонімом Романа Шилутського. Загальна назва текстів «Ми теж були»[1] охоплює період навчання автора в Калінінградському університеті… Наразі я акцентуватиму увагу на розділі  (січень — травень 1969 року).

Він зветься  «Щось відбувалося, або Сповідь студіозуса»… Тут автор реконструює свій стан «студіозуса» за пів року до переломних подій у житті. Це час бешкетування, філологічних пошуків, болісних кохань та передчуття зіткнення з радянською системою. Калінінград постає як «Кал-ад» — понівечений війною простір, де «пруський дух» Кенігсберга дивно співіснує з радянським побутом. І де письменник сприймає минуле через метафору Мандельштама: «Згадувати — йти самому назад руслом висохлої річки». Він описує свій тодішній стан як показну безпечність перед майбутніми випробуваннями: «Я був майже безтурботний... У невідомі темні списки занесений, але особливим знаком не відзначений, принаймні поки що».

Центральним епізодом виписується захоплення фільмом Юрія Іллєнка «Вечір напередодні Івана Купала». Шилуцький з другом намагаються влаштувати провокацію в журналі «Советский экран», пишучи два полярні листи, аби захистити «нерядянське», символічне кіно.

«Справжня народність кінокартини... у загальному настрої, що стверджує щастя, невід'ємне право на щастя, нехай і проведене через зраду, горе, злочин і покарання».

На тлі переживань та осторог спливє оригінальна і читана поезія як само терапія. Власні вірші автора сповнені передчуттям катастрофи та екзистенційної самоти. Він розділяє себе на «поета» та «звичайну людину»:

«Відпустіть мене, не тримайте рукавами своїх наук, — дивовижний сніговий житель мені приходить ночами на розум».

І наступає те, щр зветься зіткненням із системою… Розмова з проректором («комісарська бесіда») висвітлює ідеологічний тиск. Автор обстоює Солженіцина та правду про 1937 рік… А йому йому радять «загострити правильну ідейну спрямованість».

«Під сокирами правди немає — існує правота безсилля... Собаче хрипіння, конвойний брязкіт, і це все навічно».

А поряд із цим, як і буває — любов та міщанство…  Стосунки з Надею та Елею відображають внутрішній конфлікт між бажанням «затишного міщанства» та неможливістю в нього вписатися через власну складність.

«Чому, щоб не образити людину, треба неодмінно бути нечистим, вторгатися в її тіло?.. Люблячи, ґвалтувати? Ґвалтуючи, любити?»

Текст  саме цього розділу і фіксує момент «напівнадлому» молодої людини, яка намагається вхопити «вислизаючу безперервність буття» через вірші, щоденники та щоденне протистояння «казенному ідіотизму»…

[1] Всі згадані твори публікувалися на сторінках різних номерів журналу «Склянка Часу*Zeitglas».