Із листування 2020-21

Доба 2020–2021 років залишиться в пам’яті як час великої тиші та примусового самозахисту. Пандемія, що накрила світ, для автора в окупованій Макіївці стала лише частиною «потрійного оточення». Проте саме в ці похмурі дні народилася дивовижна творча стійкість. Поки на вулицях панувала порожнеча, а в оселях брав своє холод, Слава творив власну реальність, упорядковуючи книжку за книжкою.

Наші листи того часу — то не просто обмін новинами про хвороби чи морози. Це хроніка духовного виживання. Ми жартували про замерзлі пальці на клавіатурах, сперечалися про долі поетів минулого та знаходили спільне коріння у спогадах про сільське дитинство. Для Слави, знову ж таки, наш епістолярій як і дощ у донецькому степу ставав особливим краєвидом, а щоденна праця — способом очистити душу від бруду навколишнього світу.

Він жив у літературі фізично, вважаючи все інше — ринки, терикони, окупаційні траси — лише вигадкою. Навіть прості шмактки листів доводять: коли здоровий глузд програє дійсності, останньою фортецею людини залишається Слово. Я публікую ці фрагменти як доказ того, що справжній поет завжди перебуває на власному кордоні, який не під силу перейти жодним загарбникам…

Ось, пересвідчися, читачу, сам.

29 жовтня 2020 він писав: «Тут виборів нема з 2014. Жодних. Нікуди. У межах «постійно погано» в мене все добре: багато пишу, читаю замало…»

У той рік почалися масові захворювання на Ковід-19. Наставала доба печалі…

Ось фрагмент мого листа від 30 жовтня: «Тепер — страшний спад активності авторської... І не тільки в моєму журналі. В інших так само. Прийшли інші часи. У Каневі вчора госпиталізували сотню... Людей на вулицях — одиниці. А на околицях — нема зовсім. Ми з Ірен ходимо на прогулянки, повільні... Ні душі....»

Того самого дня 30 жовтня він відповідав так: «Салют, товаришу! У кого моторошний спад, а в кого підйом, та теж моторошний. Страшно зізнаватися, та за вісім місяців стирчання в потрійному оточенні (закриті для нас кордони, пандемія, окупація) уклалися в мене аж вісім книжок віршів та прози, ще кілька в роботі. Іноді здається, що я і фізично в них живу, а все інше вигадано: мікрорайон, ринок, кіоск, траса від Донецька на Московію... Ось поле, посадка, терикони також реальні, на відміну від лугандонців — цивільних та військових... Життя, якого нема, хоча воно триває…»

Тої зими було дуже холодно. Доводилося заощаджувати на опаленні житла… Я мерз. Усі мерзли… Слава втішав: «… спробував уявити твої сині пальці, що ворушаться на клаві (з малої букви), потім — на якійсь Клаві. Здається, вони вже втрачають синюшність. Пересунув їх — силою думки! — на склянку, наповнену нібито безбарвним складом — пальці явно порозовіли! Ура! …дочитаю роман Гр. Гріна, принесу води та того-сього з їжі… тут вітер свистить третій тиждень поспіль чи четвертий. Якщо припиниться — остовпіємо, ще на свисті тримаємося…»

У новому році я намагався трохи розвеселити і себе, і його, поета… Так і писав йому в ніч під Різдво: «Пишуть — не завжди погано. Не завжди і добре. У мене гостює мій брат. Ми п’янствуємо. Говоримо про Харків. Життя іде. А в Каневі іде дощ. Удачі. У Новому році подвійно. Обіймаю. Вип’ємо і за тебе, друже! Ірен не заперечує…»

Він не забарився з імпровізом: «У світі іде життя. А в Каневі іде дощ... Вип’ємо, брате!»

Восьмого січня сповіщав я йому, жартуючи: «Нині в Ка — паморозь. Я буду качати вигрібну яму. За свята наповнилася... Бо багато в людях ще гівна... Робота така очищує. І дух, і душу. Пити поки не буду, втомився…» На що він негайно настрочив так: «Робота знайома і — законна. Тридцять років на Керамі регулярно займався. Востаннє — навесні 2011. Чимало віршів із цим пов’язано. А в прозі, здається, не відбилося... Ну, міг забути…»

Та перейдемо від низького до вищого, поезій та поетів…

Слава не любив поета Асадова. А я тоді його читав. Влаштував собі ніби канікулярне читання… Треба ж читати більше: гарного та різного. Аби форму не втратити. Професіон де фуа, — як кажуть французи… Про що і писав йому, за нагоди: «… Нас тут засніжило. Треба лопатити двір. Ти правий, Асадов утомливий. Візьмуся за Ярослава Смелякова. Що тут скажеш? А поки треба сніг чистити у дворі. Навалом…»

Слава відповідав 15 січня з цього приводу: «Смеляков — поет із долею поета: три табірні відсидки. Зіпсувало його (і вірші також) бажання під кінець життя (вже при Брежнєві) вбудуватися в державну літературу. Вбудувався і — зник для поезії. А текстів у нього — сильних, яскравих — до пари десятків і зараз знайти можна: їх-то з юності й досі ціную… 2010/2011 — остання зима, коли я сніг із двору та навколо дому прибирав… яких задоволень здорових себе позбавив… »[1]

Зима міцнішала морозами. Про це ми також писали один одному. Адже життя бере своє… Я Пасенюку 19 січня: «Дубнемо в будиночку. Газ заощаджуємо. Коти сплять під ковдрами. Заціни. Ще на декілька листів слід написати відповіді та тексти правити. Після цього — макетування журналу. Обіймаю. Холодними руками. А не треба було такий дім будувати. Конуру треба. І буржуйку... Заднім розумом кріпчаю... Ну, як мороз…»

Він мені: «…..ти мені розстели килими на снігу...»

Я йому: «Так, це розрада подвір’я. У голуб’ятнику жити нудніше. Тут я згоден. Я ж і народився в селі. І провів там найкращі роки. І «кар’єру» зоотехніка там творив. Потім — Армія. І, прости-прощай моє село... Ось — Канів — те саме село... Тут жителів менше, ніж у моїй Старовірівці 1961 року...Вона тоді була райцентром…»