І я видав книгу, якісну

Книга та називалась  «Ожидание дождя». Було це у 2004 році.  То була перша книга Пасенюка із кольоровою обкладинкою.  Ілюстрацію до якої  створив канівський художник Анатолій Леонтьєв. Книга видалася гарною. І на вигляд і, звісно, за змістом. Книга у європейському форматі та стилі.

 Тексти тої книги — поетична хроніка внутрішнього випаленого простору, де спрага за дощем стає метафорою очищення душі та виходу з духовного засушшя. Книга фіксувала перехідний стан 2004 року — від німоти минулого до гострого, часом болісного звучання описаного часопростору.

Сама назва  «Очікування дощу» — не пасивний стан, а напружене тривання. Це життя на межі, де розтріскана земля Кераму римується з долею людини, що застрягла між епохами.

На відміну від інших поетів того часу Пасенюк свідомо уникав кабінетної гладкості. Його вірші та прозовий блок «Прочитано між рядків» — це шорсткі, лаконічні структури, у яких  дійсно за кожним рядком вгадується важке дихання степу та ритм старої друкарської машинки.

У соїі поетичній вертикалі автор не шукає легких істин. Дощ у збірці постає як омріяна кара й милість водночас — єдина сила, здатна змити пил розчарувань та «ідеологічне сміття» минулих десятиліть…

Отже  «Ожидание дождя» — це сповідь людини, яка навчилася бачити красу в недосконалості й силу в терпінні. Це книга про те, що справжня поезія народжується там, де закінчуються ілюзії і починається чесна розмова з небом…

Я написав до книгиї щось на кшталт післяслова.  Наведу фрагмент того тексту нижче.

…Якщо вже комусь дано «писати-виписувати на білих хрустких аркушах», то з того й спитають... Долею. А вона, як відомо, пані з крутою вдачею. Хто за нею не йде, того вона тягне... За волосся…

«Ми росли поза благодаттю», — зізнається ліричний герой В’ячеслава Пасенюка. І веде неспішну розповідь, у якій «відбився вік і сучасна людина», потаскана долею від середини сторіччя до його завершення.

Трагедія людини доби соціалізму — ось альфа й омега творчості поета з Кераму.

Керам — це не Крим. Це клапоть землі, затиснутий Дінцем, Диким Полем та Азовським морем. Де «пасуться золоті змії» і де виживають ті, «хто землю їсть і довбає суху глину». Саме там живе поет і вичавлює на понівеченій часом друкарській машинці вірші. Саги про бідну людину — неучасника глобальних процесів «у країні переможного сексу, у країні програної ідеї»...

Як відомо, пізні твори великих майстрів не застраховані від хибного тлумачення та оцінки.

Та невже це наша Батьківщина? — запитає колишній екскомсомолець, експартієць, ексгромадянин. — Та, яку ми знали в пору нашого дитинства, юності, молодості? У лахмітті, синцях, з опухлим обличчям? Як можна таке страховисько, «допущений часом промах», поетизувати?

Можна! Але далеко не кожному.

Адже тільки поезія і становить, за Батюшковим, і муку, і насолоду людей, єдино для неї створених...

Але я зобов’язаний це все любити

не порівнюючи і не піддаючи

сумніву

а просто платити

любов’ю

за сумний образ раю

А любити таке не хочеться... Але така наша душа (не американська, не німецька). І доводиться любити бодай за те, що тільки тут ми можемо

каратися

самолюбством —

зі старанням, і запалом,

і блювотою напівп’яниці...

Коли взагалі починається зріла творчість? Де і за яких обставин?

Про В’ячеслава Пасенюка, можна відповісти однозначно: радикальна лаконічність образної мови була властива йому з першої книги. З першої із двох десятків невиданих... А не видавати довелося з 1965 по 2000 рік.

В’ячеслав Пасенюк створював і створив цілий світ відображень у віршах. З однією метою: щоб не перевелися ті, «хто віддає перевагу друкованому слову над недрукованим, хто обирає написане пером, а не вирубане сокирою, хто вміє відрізнити поезію від прози, а чисті вірші від нечистих».

Порадій

кущу —

забули

і розрісся.

Порадій

шматку,

доступному

без запиту.

Порадій

тому,

що

день ще не розпочато,

що

терпиться розуму,

а

серце далі скаче.[1]

А чи постають усі вірші, що увійшли до цієї книги, вершиною творчості поета з Нью-Йорка на Кривому Торці з Кераму, про це судити кожному читачеві особисто.

Пам’ятаючи: Керам — це не Крим. Це клапоть землі, затиснутий Дінцем, Диким Полем та Азовським морем. Де «пасуться золоті змії» і де виживають ті, «хто землю їсть і довбає суху глину». Саме там і перебуває прекрасний поет, у творчості якого присутнє все. Крім епілогу...