Розділ 1

–  Про що замислились, Ліно? – вивів із задуми оксамитовий голос Маріуса.

   Я мимоволі стрепенулась і почервоніла до кінчиків вух. Ще б пак! Мені таки пощастило взяти інтерв’ю у найзагадковішого ( і дуже красивого, до речі!)  чоловіка. А зараз я не можу відірвати погляд від його глибоких темних очей…

   Маріус з'явився в нашому місті сім років тому. Похмурого осіннього вечора чорне  авто зупинилося перед старим будинком. З нього вийшов високий, худорлявий чоловік з двома валізами і рішуче попрямував до дверей. Заскрипів іржавий замок і будинок  вперше за кілька десятиліть впустив нового мешканця.

  Кожного дня з-за високого паркану було чутно дзижчання пили, глухі удари сокири. Час від часу під’їжджали вантажівки  і великі пакунки зникали за воротами. Новий господар будинку не вирізнявся привітністю і про нього ходили різні чутки. Одні говорили, що він письменник і досить відомий, але також і досить дивний. Інші казали, що він талановитий дизайнер і створює неймовірної краси витвори садового мистецтва. І тільки моя колега із відділу реклами одного разу похмуро кинула:

  –  Він – небезпечний, я це відчуваю! Не може людина оселитися в цьому закинутому маєтку. Про нього ходять лихі чутки…

   Я лише відмахнулась і в моїй голові оселилася думка – за будь-яку ціну взяти в цієї людини інтерв'ю і оживити буденні сторінки нашого журналу. Ввечері я вже стояла перед височенними воротами і тисла на кнопку дзвінка. Диво! Ворота відчинилася майже одразу, наче тільки й чекали мого приходу. На ганку стояла трохи згорблена жінка в коричневій сукні. Втомлене обличчя, гострий погляд золотавих очей і скрипучий голос, від якого пройшли мурашки по шкірі:

  –  Ви до пана Маріуса? Проходьте до кабінету: прямо і направо. Зараз принесу каву.

   І ось я, ошелешена (здивована, вражена…) сиджу за столом, переді мною – лист з омріяним інтерв’ю, порожня чашка, трохи паморочиться голова ( від успіху, напевно) і я наважуюся на ще одне нетактовне питання:

   – А … Можна поглянути на Ваш сад? Ну, хоча б одним оком, будь-ласка! Кажуть, що він дивовижний…

  Замовкаю, вражена своєю нахабністю. Жінка із золотавими очима скрипуче сміється.

   – Ну, звісно ж, можна! І не тільки глянути – навіть стати його черговим дивом… – останні слова, які я чую, провалюючись в темряву…

   Відкриваю око. З подивом і жахом усвідомлюю, що я – троянда,  до пелюсток якої ніжно торкається рука Маріуса.

 – Ти – прекрасна і дивовижна! – чую його голос, і сльоза, чи то краплина роси, завмирає на пелюстках. Стара ліщина біля мене втомлено закриває свої,золотавого кольору, очі і засинає, тихо поскрипуючи гілками…