Про обрії (теологічний триптих)

УСТРЕМЛІННЯ

Людина у своєму буттєвому устремлінні упорядкування будь-чого, з усією очевидністю, прагне також збагнути-усвідомити явище Вищої Присутності. Як саме та Присутність впливає на людину? До чого вона спонукає?
Людство існує та існувало у часи протиріч узгоджених позицій щодо свого ґрунтовного покликання у контексті сприйняття Вищої Присутності. Зрештою, вдалося збагнути, що Той, Хто не зволив Себе назвати тим чи іншим іменням, звернувся до суто-особистості з метою його пошуку. Відтак, розмаїття запитів та устремлінь створили також Явлення тієї Присутності. Воно прикровенне багатьма покровами, які іноді протирічні один щодо одного, хоч і мовлять-оповідають-натякають на Дійсність.
Відомо, що Сущий — це також Дійсний. Той, що правдиво існує в обставинності, її спричиненості, її вмотивованості. Одначе, слід брати до уваги, що людина також причетна до Явлення Присутності Дійсного-Сущого. І лишається великою тайною поставання міріад людських та інших існувань у контекстах та варіаціях запитаної відповіді стосовно буттєвості, що накладає обмеження гранями того самого, одначе водночас також іншого в Іншому. 
Вища Присутність Явлення Дійсного спонукає до розмаїття апеляцій-звертань свідомості та всього єства з метою пошуку узагальнень і їхніх протиріч, аби віднайти змісти поставання людини, що мали би ту чи іншу безапеляційну ґрунтовність. 
Відтак, особистість (особлива бисть-бутність-буття) завжди так чи інакше самосвідчить про Присутність Явлення Дійсного. З усією очевидністю, вона можлива у якості ікони-образу-взірцевого Одкровення Вищої Суті. Водночас, особистість здатна бути прірвою Дійсності, яка поглинає будь-які змісти і питання породженням інших смислів та вопрошань. Саме тому Вища Присутність — це ще і неймовірна, захоплююча дух, свобода людини, яка здатна ставити такі питання, які можливі лише у вимірі прірви її життєвого явлення. 
Тому виникла потреба зупинити людину в її безоднях та прірвах, які є самопитаннями, такими станами буттєвості, що спричиняють глибинне обґрунтування ікони-особистості, як самої у собі наявності-даності. Саме проблема образу Божого-людини в поставанні розмаїтих відношень, що призводять, зрештою, до прірви безвідносності, вкорінена серцевина теологічної перспективи пошуку критеріїв-підстав Бути у спосіб самобутності, проголошення самого себе в якості міри всіх мір. Нарешті, такий стан самоусвідомлення та життєвості призводить до того, що ікона-образ Божий-людина постає власним кумиром. І саме через його призми являється Сущий, який потребує знищення капища Його самопроголошення в Іконі-поставанні людини-образу Божого. Тому особистість занурена у власне хаотичне сенсопоставання, яке має мінливі ознаки способів упорядкування самосвідомості. Зазначена сутнісна трагічність буттєвих протиріч поставляє людину у постійно триваюче кризове становище. 
Нарешті, особистість починає усвідомлювати потребу в Імені, яке би самосвідчило про її ялення та їхнє розмаїття контекстів. Пошук імені Сущого-Дійсного — це споконвічна історія всіх можливих релігій. І всі ті пошуки, врешті решт, призводять до потреби особистісної призми Явлення Дійсного в Імені. Чим більш ґрунтовна відбувається робота над упорядкуванням «земель душі», тим значнішою постає потреба тих земель у явленні їх під Небом. Лише Небо здатне осяювати та сприяти плодоношенню «земель душі». Саме тому в релігійних традиціях звернення до Неба, як до Вищої Сутності спостерігається дуже часто. «Царю Небесний», — так проголошує одне з імен Вищого Сущого  відома молитва християнських аскетів. 
Отож, існує потреба наблизити себе до Неба. Зробити свої прохання, проголошені із «земель душі» потребами самого Неба. Саме в такому контексті Імені Сущого-Дійсного вдається збагнути, що людина здатна розуміти  та сприймати свого Творця у контексті власного запиту-потреби. На превеликий жаль, така очевидність констатована ще за часів Адамового гріхопадіння, коли Праматір Єва прийняла плід пізнання добра і зла в якості бажаного-жаданого, такого, що відповідав її запитам і потребам. 
Зрештою, теза древнього змія про те, що «будете, наче боги» після прийняття-за-«Своє»-ння плоду пізнання добра і зла, свідчить про зміну ієрархії людських потреб та запитів, зміну природи людини. Тож культ постає з часів гріхопадіння прабатьків у якості людського прагнення відновлення буттєвих та природних запитів особистості, втрачених після Едемської катастрофи. 
Саме тому, вдивляючись у тексти молитов, існує змога помітити понятійні, образні та інші смислові звороти, що апелюють до взірців Неба, його Царя. Власне, Спаситель Господь Іісус Христос пояснює Понтію Пілату під час допиту, що царство Його не від світу цього. Відтак, те Царство не має спільності зі світом пошкодженої гріхом природи людини. 
Сприйняття Імені Сущого-Дійсного, як Імені свого Спасителя постає для людини у якості результатів її релігійного досвіду. Згідно наслідків-катастрофи гріхопадіння прабатьків Творець свідчить, що земля буде народжувати терня та бур'ян. Аскеза християнина чи будь-якої іншої релігійної особистості підтверджує чинність зазначеної констатації. Земля душі особистості стає приреченою до породження безплідних, а іноді навіть деструктивних акцентуацій і станів самоусвідомлення, відношення до дійсності. Понятійний апарат особистості у своїй діалектичній протирічності також втрачає спроможність констатувати Дійсність-Присутність із позицій висновування сталих критеріїв об'єктивності. Відтак, світ людини-Адамового нащадка занурюється у хаос-безладдя тотальних змін і мінливостей, підмін і фальші, маніпуляції одних іншими, самовиправдання та самопроголошення власної самості в якості остаточної міри всіх мір. 
Земля душі людини виявляється глибинно занедбаною. Понятійні постулювання узгоджуючи та упорядковуючи одні процеси, нівелюють собою інші. Такий стан справ породжує складні протиріччя дітей Адамового роду. 
Саме тому зовсім не випадковий культовий сталий наратив молитовної практики, який апелює до перспективних зворотів самодослідження та самоусвідомлення. Не випадкове також є Ім'я Сущого-Дійсного, того, що явлене Небом для землі в її катастрофічному становищі. І це ім'я — Спаситель. Мова йде про Того, Хто здатен надати допомогу в будь-якому стані прірви людської самості-самозвернення-самоконстатації її, як Ікони Неба, що проголошена самоусвідомленням у якості кумира. Як саме можлива така підтримка? Спаситель здатен постати мірою речей і явищ в тому чи іншому становищі особистісної само-присутності, знищуючи у такий спосіб, трагедію соліпсизму безвідносного явлення підмін світогляду і самоусвідомлення, як самоявлених самоцінностей.