Про поняття особистості

Щоби мати певні основоположні уявлення про антропологічну проблематику християнського світогляду, варто взяти до уваги дослідження пані Ободянської Н. П., аспірантки Інституту проблем виховання АПН України. В її праці, яка має назву «Поняття особистості у контексті християнської антропології» зазначено, зокрема, наступне:

"Досвід всеохоплюючого визначення людини та її цілісного образу можемо знайти у християнській антропології – традиційному вченні Церкви про природу та сутність людини як образу і подоби Бога. Це вчення є насамперед вченням про особистість. Християнське тлумачення особистості було виведене за межі наукової свідомості близько 300 років тому, в добу Просвітництва, коли ствердилася ідея “людини-бога” як домінанти світу й замінила собою ідею першості Боголюдини. Свідомість нового часу, що ґрунтується на ідеалах гуманізму, відкинувши релігійний світогляд, відкинула разом з ним і численні християнські поняття, підмінивши їх зовні схожими, але протилежними за своєю сутністю сурогатами (наприклад, християнські чесноти – «загальнолюдськими» цінностями, жертовну любов – альтруїзмом і подібне).

Однією з важливих характеристик нового часу можна назвати ствердження крайнього індивідуалізму, який став підґрунтям ідеології роз’єднаного, атомізованого суспільства. Видатний... мислитель О.Ф. Лосєв характеризує гуманізм як «вільнодумну свідомість й цілком світський індивідуалізм». Релігійне розуміння особистісного начала в гуманізмі було відкинуте, проте сам термін «особистість» міцно увійшов до арсеналу наукового знання, хоча його  використання у «вік розуму» зводилося до позначення не особистості, а індивіда.

Гуманістичному підходу до поняття особистості властиві наступні особливості:

Особистість розглядається як сукупність системних психічних – природних – властивостей і якостей індивіда.
З позиції філогенезу – особистість розуміють як сукупність якостей індивіда, які набуваються   ним на певній сходинці еволюції людського суспільства.
З позиції онтогенезу – особистість вивчається як сукупність властивостей індивіда, набутих ним на певній сходинці соціалізації, тобто у процесі інтеграції особистості у соціальну систему – в спілкуванні, пізнанні, спільній праці (трудовій діяльності).
Мета навчання особистості – розвиток властивостей особистості, потрібних їй і суспільству для включення до соціально цінної діяльності. Ціль розвитку особистості – її самоактуалізація, тобто здатність індивіда актуалізувати в найбільшому ступені свої індивідуальні здібності. Сам розвиток при цьому розуміють як перетворення психіки і поведінки під впливом соціального середовища.
Свободу особистості розуміють у ліберальному сенсі – як такий стан людини, який ніким, нічим і ніколи не повинен бути обмежений.
 
Гуманістичні теорії особистості у різному ступені акцентують на зазначених вище особливостях. Зведення поняття «особистість» до сукупності природних психічних властивостей індивіда свідчить про суто феноменалістичний, емпіричний характер гуманістичного підходу до цього поняття, що ігнорує її глибинні, сутнісні, метафізичні основи. Уявлення про особистість людини як одночасно продукт філогенезу та онтогенезу в усій повноті вперше ми зустрінемо у марксизмі, який висунув принцип біосоціальності людини. Гуманістична концепція особистості, яка виникла на запереченні християнської системи цінностей, природним шляхом стала визначати й гуманістичну парадигму освіти.

Визначаючи людину мірою всіх речей, гуманізм є антропоцентричним за своєю сутністю. Можна розмірковувати про відмінності класичного гуманізму ренесансного типу від позитивістського гуманізму доби Просвітництва, просліджувати подальшу еволюцію ідеї гуманізму в творіннях видатних вчених аж до сьогодення, проте головна його сутність залишається незмінною: у християнській термінології – це первородний гріх, тобто ствердження буття на безбожній основі, егоїстичне намагання все виводити з себе і все визначати собою.

Протиставляючи гуманізм християнству, варто зазначити, що ми маємо на увазі, звісно, не буквальне, значення цього слова – просто як людинолюбство, а термінологічне – що виражає собою погляд на оточуючий світ крізь призму саме людини, а не Бога. Тому ми визнаємо можливим говорити про християнський гуманізм як гуманізм теоцентричний (хоча і вважаємо такі словосполучення не зовсім вдалими). Сербський святий XX століття Іустин (Попович), заперечуючи «гуманізм як сенс, як напрям, як метод людської істоти й існування», не відмовився від вживання самого слова, але наповнив його християнським змістом: «Будь-який гуманізм є недосконалим, йде від зараженої гріхом людини…, адже немає людини, чия богоподібність не була б уражена  пристрастями. Виключення: Боголюдина – тому боголюдяність, теогуманізм – єдиний шлях в мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти (Еф. 4, 13)… Тільки теогуманізм – істинний гуманізм. Тільки Боголюдина – справжня людина. Без Бога людина – без голови».       

Спробуємо розібратися, в чому ж полягає відмінність християнського (православного) розуміння особистості від гуманістичного. Сконцентруємо нашу увагу не на наукових досягненнях у галузі вивчення особистості, а на православному теоцентричному її тлумаченні.

1. Як з православної точки зору співвідносяться особистість і природа

Індивідуальність людини, як сукупність її індивідуальних властивостей, що робить людину унікальним феноменом, є ознакою людського єства, тобто природи. Проте поняття особистості людини в контексті православної традиції перевищує поняття індивідуальності.