Про антропологічну проблематику

З огляду на потребу розуміння певних контекстів сприйняття людської природи та її сутності священник Андрій Лоргус у книзі «Православна антропологія» зазначає наступне:
«Для православної антропології велике значення має догматичне богослов'я — церковна дисципліна, яка систематично розкриває сенс догматів християнської Церкви. Головним для антропології з цих догматів є догмат про дві природи Іісуса Христа, який вироблений на IV (Халкідонському) та V Вселенських Соборах у боротьбі проти монофізитів та монофілітів. У догматичних визначеннях цих соборів міститься дуже багато надзвичайно важливого та основоположного для православної антропології. Без христології немає антропології. У цьому полягає різниця між православною антропологією і наукової психологією. Ми судимо про людину не тільки виходячи з того, якою вона є на сьогоднішній день, але також виходячи з того, якою вона має бути і стала реальною у Христі та у святих. Іншими словами, божественність Христа і святість святих — для нас образ того, якою людина мала б стати, може стати і реально стає.
Для нас реальна людина видається нехай і красивою, але в духовній реальності понівеченою істотою. Понівечена вона первородним та власним гріхом. Те, що люди зберегли в собі Божественне, — це чудово. А те, що в людях від свавілля та гріха, що не містить Божественного, — жахливо. Тому православна антропологія виходить не тільки з реальності, яку ми можемо бачити наяву та дослідити, але також із того, якою людина повинна чи могла би бути.
Отже, догматика — це дисципліна, яка формує основні богословські категорії, фундаментальні положення православної антропології, що задає межі православного знання, перейти які ми не можемо. Крім того, догматика важлива для нас самими церковними догматами, їх смисловими значеннями. Але багато антропологічних значень недогматизовані, тобто, як зараз прийнято говорити, Церква не позначила їх як догмат.
Догматикою є зокрема історія розкриття догматів, у якій відбилися титанічні зусилля отців Церкви. Ці зусилля характеризують як проблеми думки, так і шляхи формування богословського мислення, у яких ми знаходимо власне православну методологію. Отже, догматика — це ще й школа методології, богословської методології антропології.
Не менш цікава нам також інша дисципліна — моральне богослов'я, яке по суті є аналогом світської етики. Моральне богослов'я — це православне вчення про моральність. Однак у цій дисципліні є щось більше — це шляхи власне християнського, євангельського, зростання людини.
Антропологія, з одного боку, є наступницею морального богослов'я у питаннях осмислення християнської поведінки, з іншого — дає богословське обгрунтування положенням морального богослов'я.
Наприклад, проблема добра і зла, поставлена філософською етикою і сприйнята також моральним богослов'ям, безпосередньо звернена до догматики і вирішується на основі християнської онтології, в якій немає поняття субстанційності зла. Звідси моральне богослов'я вирішує таку проблему як переклад із двополярного філософського світу добра і зла в однополярний, де є лише Добро і Благо як Божественне Одкровення і Творіння, але немає нічого, що могло б протистояти йому як онтологічне зло. Це дозволяє і православній антропології вирішувати проблему походження гріха у людині, розуміти природу гріховного вчинку, пороку, пристрасті як спотвореного прояву доброї природи.
З іншого боку, глибокий аналіз пристрастей, що міститься в православній антропології, із залученням психології, аскетики, пастирського досвіду дозволяє по-іншому і більш продуктивно ставити питання про значущість гріха в моральному житті людини та шляхи його подолання.
Крім богословських дисциплін для антропології дуже важливо вивчення досвіду святих отців. Святоотцівська спадщина є не лише богослов'ям, але і живим досвідом богоспілкування. Але це глибокий і вивірений святим життям особливий духовний досвід. Досвід думки, але думки, очищеної від суємудрості та лжевчення, від марнославства і марновірства. Ми звертаємося до святоотцівського богослов'я тому, що його істинність доведена не логічними процедурами, а чистотою життя.
Святоотцівський богословський досвід розкриває нам містичні висоти, які іноді не сприймаються шкільною наукою, але живим досвідом подвижників залишаються надбанням Церкви. Таким досвідом Церкви є, наприклад, ісихазм та містика світла, які хоч і знаходять у богослов'ї помітну увагу, особливо у XX ст., але залишаються таємницею для дискурсивного (наукового) мислення. У вченні святих отців і вчителів Церкви нам можуть зустрітися суперечливі положення, думки, які мали сенс тільки для своєї епохи, або досягнення науки, сучасної цим отцям.
Головний зміст святоотцівського богослов'я — це благодатна істина, дарована людині Богом. І осягається вона у всьому обсязі, у всьому багатстві досвіду. Але проблема розуміння досвіду отців залишається, тим більше, що сучасна свідомість віддаляє нас від безпосереднього розуміння їх писань. Щоб адекватно розуміти вчення отців, потрібно вжитись у традицію, у практику православ'я та бути членом Церкви.
Патристика — це найбагатший досвід, який важко освоювати. Для православної антропології святоотцівський досвід представляє завдання осмислення та виокремлення того знання про людину, яке було накопичене, але залишилося не сформульованим.
У православній антропології існує ще одне джерело богословських знань — практика чернечого життя, передана у працях ченців-аскетів, подвижників. Аскетичні праці іноді мають навіть більше значення для нашого дослідження, аніж праці богословів. Власне антропологічних праць у православ'ї мало. У Немезія Ємеського (IV ст.) є невелика робота "Про природу людини", а у святителя Григорія Ніського — "Про устрій людини". У них не більше корисного для наукової антропології знання, аніж у працях преподобного Макарія Єгипетського (єгипетського самітника, учні якого залишили нам "Духовні бесіди", здебільшого вже перекладені…). У преподобного Максима Сповідника, який не створив спеціального труда про людину, ми знаходимо більше спостережень, необхідних антропології. Багато дає для розуміння природи людини і вивчення трудів преподобного Ісаака Сиріна, преподобного Симеона Нового Богослова, преподобного Силуана Афонського, архімандрита Софронія Сахарова та багатьох інших. Саме тому "Добротолюбіє" стало класичною працею з антропології.
Людина є предметом антропології. Причому людина не якоюсь однією своєю стороною і не сукупністю сторін, або лише системним аналізом — цією позитивною спробою науки подолати кризу в психології. ОСОБИСТО, САМА є предметом антропології. Тільки як особистість людина може залишатися предметом антропології, бо поза особистісністю людина або труп, або модель, чи схема. Ми ж стверджуємо, що людина залишається людиною лише як особистість. Особистісний підхід дозволяє зберегти в аналізі живу психічну та духовно-тілесну реальність. Але це вимагає від нас гранично чіткої та послідовної методологічної роботи.
Не маючи можливості детально викласти механізми такого принципу, обмежимося хоча б коротким його описом.
Будь-яке розуміння людини можливе лише за допомогою її свідомості. Навіть хвора людина, психічно неповноцінна, або дитина відкриє нам більше, аніж ми дізнаємося про неї за допомогою методик, що виключають свідомість. Можна сказати, що йдеться про "презумпцію довіри людині". Найдорожче те, що відкривається нам самою людиною. Хоча це не відкидає спостереження чи дослідження. Але ці останні методики вторинні.