Про аскетичну практику

У пошуку джерел опису коректного духовного аскетичного досвіду є нагода звернутися до трудів святителя Феофана Затворника, зокрема, його нотаток, що мають назву «Як потрібно молитися»:

«Щоб успішніше виконувати молитвослів'я належним чином, роби ось що:
1. Май молитовне правило за благословенням духовного твого отця, не велике, але таке, яке міг би ти виконувати неспішно за звичайної течії твоїх справ.
2. Перш аніж молитися, вчитуйся, коли ти маєш більш вільний час, у молитви, які входять у твоє правило; зрозумій цілком кожне слово і відчуй його, щоб тобі наперед знати, що за якого слова має бути в тебе на душі; а ще краще, якщо належні молитви завчиш на пам’ять. Якщо зробиш так, то під час молитви легко тобі буде розуміти і відчувати. Залишиться одна скрута: думка летюча все відбігатиме на інші предмети. Тут потрібно ось що:
3. ...треба вжити напруги збереження уваги, знаючи наперед, що думка відбігатиме. Потім, коли під час молитви вона відбіжить, — поверни її, знову відбіжить — знову поверни, і так постійно. Але щоразу що буде прочитано під час відбігання думки і, отже, без розуміння і почуття, не забувай прочитувати знову, хоча б думка кілька разів відбігала на одному місці, читай кілька разів його, поки не прочитаєш з поняттям і почуттям. Подолаєш якось цю скруту — вдруге, можливо, вона й не повториться, а якщо й повториться, то вже не в такій силі. Але може статися й те, що інше слово так сильно подіє на душу, що їй не захочеться простягатися в молитвослів'ї далі, і хоч язик читає молитви, а думка все відбігає до того місця, яке так подіяло на неї. В такому випадку —
4. ...зупинись і не читай далі, а перебувай увагою і почуттям на тому місці, поживи душу свою ним чи тими помислами, які воно буде створювати, і не поспішай відривати себе від того стану. Якщо час не терпить, залиш краще правило недокінченим, а цього стану не розоряй. Він, можливо, осяюватиме тебе цілий день, як Ангел-Хранитель. Такі благодатні дії на душу під час молитви означають, що дух молитви починає впроваджуватися, і тому треба зберігати такий стан, бо він є найнадійнішим засобом для виховання і зміцнення в нас духа молитовного.
Закінчивши своє молитвослів'я, не одразу переходь до якихось занять, а також хоч трохи постій і подумай, що це звершено тобою і до чого тебе це зобов'язує, намагаючись, якщо дано тобі щось відчути під час молитви, зберегти те й після молитви. Втім, якщо хтось здійснить своє молитвослів'я як слід, то й сам не захоче одразу заклопотатися зовнішніми справами. Така вже властивість молитви! Що говорили пращури наші, повернувшись із Царгорода: «Хто скуштує солодкого, той не захоче гіркого» — те збувається з кожним, хто добре помолиться під час свого молитвослів'я. Смак цієї молитовної солодкості і є метою молитвослів'я, і якщо молитвослів'я виховує дух молитовний, то саме через це куштування.
Але на початковому способі виховання у собі духа молитовного, тобто на відповідному до свого призначення вчиненні молитвослів'я, зупинятися не можна: треба йти далі. Пригадайте, як навчаються, наприклад, мов. Спочатку заучують слова і звороти мовлення по книгах, але на цьому не зупиняються, а намагаються за допомогою того доходити (і дійсно доходять) до того, що самі, без допомоги завченого, ведуть правильно довгу мову, яка вивчається. Так треба чинити і у справі молитви. Ми навикаємо молитися за молитовниками, тобто за готовими молитвами, переданими нам Господом і святими отцями, які досягли успіху в молитві, але на цьому одному зупинятися не слід. Треба простягатися далі і, навикнувши розумом і серцем звертатися до Бога зі сторонньою допомогою, робити досліди і свого власного вознесіння до Нього, доходити до того, щоб душа сама, своєю мовою вступала в молитовну бесіду з Богом, сама підносилася до Нього, сама відкривала себе Йому й сповідувала, що таке є у ній і чого їй бажано. Потрібно і до цього привчити душу. А як встигнути в цій науці, вкажу коротко.
І навичка з благоговінням, увагою та почуттям молитися за молитовниками веде до того ж. Як із переповненої посудини сама собою виливається вода, так і з серця, за допомогою молитвослів'я, що виповнилося світлом почуттів, сама собою почне виходити своя молитва до Бога. Але є й особливі, виключно для цієї мети звернені правила, які має прийняти до виконання будь-який бажаючий успіху в молитві. Чому це, скажете, скільки років інші моляться за молитовниками, а досі не мають молитви в серці? Думаю, між іншим, тому, що тільки в ту пору дещо й напружуються підноситися до Бога, коли виконують молитовне правило, а потім, протягом усього дня, про Бога і не згадають. Скінчать, наприклад, свої ранкові молитви і думають, що у відношенні до Бога все вже й зроблено; потім цілий день справа за справою, турбота за турботою, а про Бога ні слова, ні згадки; хіба вже надвечір (та й то слава Богу) прийде на думку, що ось знову скоро треба ставати на молитву. Від цього походить те, що якщо Господь і дає якесь добре почуття вранці, то його заглушає метушня і багатоденна діяльність. Тому й увечері не буває бажання молитися: людина ніяк не впорається із собою, щоб хоч трохи пом'якшити свою душу, і молитва взагалі погано достигає і зріє. Ось таку майже загальну неправість і треба виправити, тобто треба зробити так, щоб душа не тоді тільки зверталася до Бога, коли людина стоїть на молитві, але протягом усього дня скільки можна безупинно підносилася до Нього і перебувала з Ним.
Щоб душа безперервно підносилася до Бога і перебувала з Ним, потрібно, найперше, протягом усього дня якнайчастіше звертатися до Господа короткими словами, дивлячись по потребі душі та поточних справ. Наприклад, починаєш що — кажи: «благослови, Господи»; закінчиш діло — кажи: «слава Тобі, Господи!», та не язиком тільки, але почуттям серця. Підніметься якась пристрасть — кажи: «Врятуй, Господи, гину»; находить темрява смутних помислів — взивай: «Ізведи із темниці душу мою». Будуть неправі справи, і гріх тягне до них — моли: «Настав мене, Господи, на дорогу» або: «Не дай в сум'яття ноги моєї». Гріхи пригнічують і тягнуть до відчаю — взивай голосом митаря: «Боже, милостивий будь мені, грішному!» Так і в будь-якому випадку. Або просто говори частіше: «Господи, помилуй; Владичице Богородице, помилуй мене; Ангел Божий, хранитель мій святий, захисти мене», або закликай іншим словом молитовним. Тільки намагайся якнайчастіше робити ці звернення, домагаючись всіляко, щоб вони виходили із серця, ніби вичавлені з нього. Коли ми так робитимемо, тоді у нас будуть часті розумні сходження до Бога із серця, часті звертання до Бога, часта молитва, а це частішання утвердить навичку умної співбесіди з Богом».