Про духовну синергію

Щоби збагнути певні грані сприйняття духовного подвижництва, доречно буде звернутися до дисертації пані Людмили Усікової на здобуття ступеню кандидата філософських наук. Зокрема, у розділі «Сутність та енергейї в ісихастській естетиці синергії» вона зазначає наступне:

«Вивчення феномена синергії в ісихастській доктрині (ісиха́зм (від грец. ἡσῠχία — спокій, тиша) — містична, аскетична течія східного християнства, про яку часом говорять, що вона становить один з полюсів православ'я; інший полюс — це вчення про «симфонію». Відома ще з часів Отців Церкви, проте канонічною визнана лише в XIV сторіччі завдяки старанням св. Григорія Палами. Суттю цієї доктрини є обоження людини — її повне єднання з Богом ще під час земного життя — аж до реального ставання «богом за благодаттю, а не за сутністю». Засобом, що дозволяв досягнути такого стану, визнавалась молитва — умна (від ума — екзистенційного центру людини, інстанції, відмінної від розуму і тіла) або ж Іісусова молитва — «Господи Іісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного». Така молитва, що її аскет повторював без перерви протягом всього життя, а також за умови сходження на нього благодаті Божої, була знаряддям об'єднання у синергії всіх його інтенцій-енергій, повним преображенням його суті, — прим. автора книги) почалося з теологічним осмисленням християнських ідей богословами Візантії, які описували власне ісихастське «співробітництво» з Духом (synergia). Серед них необхідно відзначити, перш за все, Східних Отців Церкви: Іоан Касіанін, Григорій Богослов, Григорій Ніський, Григорій Палама, Микола Кавасілла та інші. Вони приділили багато уваги теологічному тлумаченню Божої Сутності та Енергейям, їх еманаціям у сходженні Святого Духа.
Пізніше вивчення ісихастської концепції синергії пов’язано з іменами православних богословів: монаха Василія (Кривошеїна), архим. Кипріяна (Керна), І.М. Концевича, прот. І. Мейєндорфа. В їхніх працях богослів’я східного ісихазму отримало фундаментальне теоретичне релігійнобогословське осмислення.
У … релігійній філософії «Срібного віку» дослідженням феноменів православної містики займалися М.О. Бердяєв, О.Ф. Лосєв, В.С. Соловйов, П.О. Флоренський. Проте феномен синергії вони розглядали лише в контексті загальнофілософського вчення про Божественні енергейї як вияви Абсолютної Сутності в Софійності світу та Переображенні Духа. Наприкінці ХХ ‒ початку ХХІ ст. темі синергійного співдіяння почали приділяти увагу чимало сучасних дослідників — філософів, релігієзнавців, культурологів, антропологів. У цьому аспекті треба відзначити перш за все праці С.С. Хоружого. Він опирається, зокрема, на світогляд, духовну практику і концепцію ісихазму для обґрунтування власного філософського вчення «синергійної антропології». 
Інтерес до синергії в духовній культурі зростає з кожним роком, як в Україні, так і за кордоном. Крім вищевказаних авторів, на сьогодні існує багато інших богословів і представників світської філософської думки, що звертаються до концепту синергії: Д. Бірюков, Н. Жиртуєва, О. Климков, В. Личковах, О. Смоліна, В. Шульгіна, В. Шумило, О. Яковлев та інші. Це свідчить про те, що синергійна традиція ісихазму багато в чому корелює із синергетикою у вирішенні окремих соціальних і духовних проблем нашого часу. Проте й досі немає теоретичних, зокрема естетичних розробок концепції синергії у києворуському ісихазмі, що був представлений культом «ісихії» як у монастирській духовній практиці, так і в контексті «енергійного» впливу ісихазму на мистецтво.
Загалом, термін синергія походить від грецького слова «συνεργεια», за допомогою префіксу συν — «з», «зі», слова «συν» — синоусія (співіснування) та іменника νέργεια (дія, енергейя), і у перекладі дослівно означає «разом діючий». В античних релігійно-містичних і філософських школах цей термін майже не вживався і починає набувати поширення лише з теоретичним осмисленням християнських основ візантійської теології та естетики. У релігійному значенні під синергією розуміється спільне зусилля людини і Бога у благодатній співпраці, що дарує спасіння, у широкому сенсі це — «спільне ділання». У Посланні Апостола Павла до коринтян знаходимо: «Ми співпрацівники (sinergoi) у Бога» (1 Кор 3: 9).
Отже, релігійне співдіяння, духовна співтворчість, синергійність ісихастського подвижництва означає «співпрацю», енергейне злиття Божественної благодаті й свободної людської волі, що має водночас релігійно-естетичний зміст. Зокрема, у чернечій духовній практиці, з літургійної точки зору, бачимо, що релігійний сенс синергії має власні естетичні виміри, духовно-художні форми, особливо коли ісихійя осмислюється як Божественне, або радісне, «художество» Духа, що становить основу «естетики аскетизму» (В. Бичков, А. Царенок).
Церковно-теологічне визнання ісихастського вчення про синергію в контексті розуміння природи Христа прийнято рішенням VI Вселенського Собору (681 р.), де наголошувалось, що «дві природні волі, і два природних бажання, і дві природні дії нероздільні, незмінні, нерозлучні». В акті синергії як духовної гармонії необхідна участь людської волі, її енергійного компонента, здатного надати молитовній дії адресну спрямованість, божественну інтенцію. Сама ісихастська практика розумілася як управління енергейями, бо духовне протистояння пристрастям також є стримуванням окремих (грішних) енергій, земних пристрастей людини.
Натомість, «умна молитва» (Іісусова) у «спільному діланні» збирає позитивні енергейї і вольовим зусиллям спрямовує їх до Бога; синергія, тим самим, є гармонійним з’єднанням енергій людини і Божества.
При цьому Отці Церкви завжди підкреслювали, що з’єднання з Богом є можливим лише як з’єднання людських і божественних енергій, але не як з’єднання людської і Божественної Сутності. На основі цього О. Клименко вважає, що вчення про синергію володіє особливою природою, в якій поєднуються богословське і практичне, тобто теоретичний (теологічний) і дослідницький (антропологічний) виміри. У пізньовізантійській культурі світоглядний концепт синергії пов’язувався з поглибленим світогляднобогословським і релігійно-філософським вченням теоретичного ісихазму, що базується на аскетичному досвіді й на дискурсі енергій.
В естетико-філософському розумінні «сутність» як категорія — це система глибинних, стійких зв’язків і відносин, які зумовлюють виникнення, існування, функціонування предметів, процесів, і з руйнуванням якої вони перестають існувати, бо через субстанціональні зв’язки визначається сама природа предметів і процесів, сукупність їх властивостей, субстанціональних й атрибутивних особливостей. Відтак, сутність визначає внутрішні зв’язки і відносини, виникнення яких зумовлює процес становлення певного предмета, його природу і специфіку. В естетичному аспекті сутність складає те субстанціональне ядро, яким визначається розвиток і функціонування людської чуттєвості, духовності й креативності.
У релігійно-теологічному значенні Сутність є Божественною природою, зокрема, у православному богослов’ї позначає апофатичну субстанціональну природу Бога, відмінну від Його зовнішніх, атрибутивних дій і виявів. Згідно з ученням християнської церкви, сутність (єство, природа) нетварного Божества є непізнаваною у створеному світі, а виявляється через еманації в енергейях. Одним із щаблів Сходження Духа виступає переображена людина як втілена «енергейя» (духовність), носій трансформованої Божої Сутності, в Образі та Подобі Його.
Відповідно, суть християнської антропології полягає в ідеї створення людини за образом і подобою Божою. Тому для утвердження в собі «сутності» люди мають зробити внутрішнє зусилля задля праведного життя, задля споглядання Божественної енергейї як Світла й отримання Божественної благодаті, уподібнюючись тим самим Господу через синергію.