Про духовне життя

Щоби збагнути певні істини щодо власного духовного життя, звернімося до роздумів старця Єфрема Філофейського, Арізонського, що свого часу подвизався на Святій Горі Афон.

Зокрема, він розповідає наступне:

«Благодать Святого Духа виявляється різним чином і в різних відчуттях. Святий Дух через успіх у молитві і у тверезому діланні (т. б. в духовних вправах, — прим. автора) подає благодать сліз, благодать радості, благодать передбачення, благодать настанови, благодать апостольського дару, силу довготерпіння, Божественної втіхи, великої надії.
Кожна людина відповідно до успіху та користі, отриманої від молитви, виправляє свої душевні та тілесні пристрасті.
Виправлення пристрастей і недугів показує, наскільки людина досягла успіху в молитві.

***
З нами воюють помисли? Великою зброєю є молитва.
Потяг до гріха відволікає розум до зла. Але коли ум візьме до рук сокиру молитви, підніме її і почне розбивати, то викорінює навіть найнеподатливіші помисли. Треба тільки, щоб людина добре вхопилася за сокиру і правильно її застосовувала. Тоді вона досягне справді чудових результатів. Тому диявол перешкоджає молитві, щоб йому легше було полонити нас.
Він приносить нам недбальство, різні турботи, він зводить перед нами сотні перешкод з єдиною метою — перешкодити молитві.
Згідно з отцями, те піклування про речі, що виходить за межі необхідного, називається духовним туберкульозом.

***
Не залишається нічого іншого, як примушувати себе, примушувати безперервно.
Будемо займатися головним чином молитвою — невпинно: «Господи, Іісусе Христе, помилуй мене».
Прокидаючись вранці, творитимемо молитву.
І будемо працювати з ім'ям Христовим.
Так ми за допомогою молитви відсічемо марнослів'я, багатослівність, осуд, гнів і невдоволення, і кожен буде мовчати сам у собі. Горе нам, якщо нас навчають і ми не робимо, не примушуємо себе, якщо нам подаються засоби і ми не діємо.
Що тоді нам залишається робити, як не засуджувати себе постійно як недостойних, лінивих та убогих?
Хоча б через самоосудження і смирення примусимо себе до молитви, бо смиренність і самоосудження привертають благодать Божу. А благодать знову подає прагнення і легкість у молитві.
Як ми вже сказали на початку Слова, ми зобов'язані невпинно дякувати святим отцям, благоговіти перед ними, любити їх і прославляти, просити їх молитов і предстательства перед Богом, благати їх, щоб вони послали і нам малий дар, мале благословення молитви.

***
У духовному житті що б людина не робила, вона отримає плід, тільки якщо забажає того Бог.
Для цього необхідно, щоб усім духовним устремлінням передувало смирення.
Людина доходить до переконання, що без Бога абсолютно нічого неможливо. Вона вірить у це і каже: «Підписуюсь своєю кров'ю під тим, що я ніщо і не можу зробити нічого доброго». І, ще не закінчивши підписуватися під тим, що вона ніщо, тут же бачить марнославні помисли і думає: «Адже щойно я своєю кров'ю підписувався під тим, що я ніщо, і як же вразив мене марнославний помисел?».
На цьому прикладі видно, що і смиренність людині має дарувати Бог.
Незважаючи на всю нашу працю, яку ми піднімемо для пізнання своєї нікчемності, і почуття нікчемності має нам дарувати Бог.
Але що тоді повинна робити людина, якщо такі справи?
Може, не треба робити жодних добрих справ, не потрібно докладати жодних зусиль, а лише чекати, коли Бог дарує смирення та благодать?
Ні. Людина повинна робити те, що від неї вимагається, будь-яку чесноту, і чекати з великим смиренням і почуттям, що якщо Бог забажає, то чеснота проросте і принесе плід. Інакше залишиться тільки гола праця.

***
За престол сердешний вестиметься війна та міцна брань.
Спочатку диявол діятиме за допомогою пристрастей та їх смердючих випарів, тобто різних протилежних молитві помислів. І чим більше за допомогою посту, чування, молитви та інших аскетичних вправ ти вибиватимеш у нього грунт з-під ніг, тим більше він буде шаленіти, тим більше він постарається, якщо попустить Бог, виявити свою злість і віроломство через різні дії, спокуси та скорботи.
Але його втручання завжди обмежуватиме ніжна турбота Небесного Отця відповідно до можливості людини відбивати атаки супротивника.

***
Але, перш аніж ця безперервна розумна бесіда (Іісусова молитва) буде почута, з боку того, хто молиться, необхідне виконання чернечих і християнських настанов духовного життя.
Від ченця-послушника вимагається непохитний послух старцеві, який являє видимий образ Спаса Христа.
Від усіх християн потрібно приведення свого життя у відповідність до вказівок духовників і послух канонам єдиної Святої Православної Церкви, щоб ніхто не блукав шляхом своїх пожадливостей і бажань, від чого нас застерігає Святе Письмо.

***
У Патериці наводиться дуже змістовний і простий вислів авви Міни: «Послух за послух: хто слухається Бога, того слухається Бог».
А авва Ісая уточнює: «Неможливо, щоб Бог не послухався тієї людини, яка слухається Бога. Бог недалеко від людини, але наші бажання не дозволяють Йому почути нас».
Наша молитва не може бути почута через наші бажання.
Якщо ти молишся і не буваєш почутий, то подумай: може, ти неслухняний?
Якщо ти неуважний у дрібницях, то тобі обов'язково буде попущено впасти у велике. Прислухайся до себе.

***
Розум людини пріснорухливий, завжди знаходиться в русі. І оскільки він рухається не за єством і не за призначенням, а противно своєму призначенню, то бігає по всьому світу і заспокоюється в різних насолодах.
Іноді він рухається до тілесного і насолоджується, іноді — до інших пристрастей, а іноді просто дивиться на всі боки. Куди б він не пішов, на чому б він не зупинився, скрізь він чимось насолоджується.
І ось людина, яка бажає досягти невпинної молитви, повинна зібрати свій розсіяний розум, цього бродягу, що тиняється по провулках, щоб він виправився і став господарем. Але щоб його зібрати, необхідно принести йому якусь насолоду, тому що, як ми сказали, йому подобається тинятися то там, то тут. Ми маємо привабити його чимось солодким. Тому спочатку необхідно молитву промовляти вустами. Коли досягається успіх в усній молитві і вона приваблює розум усередину, тоді вона дає розуму свободу вимовляти молитву самому без участі уст, тобто з'являється певний плід. Потім — коли усна, а коли здійснювана розумом — молитва поступово починає панувати в душі. Розум, розмовляючи у молитві, починає входити до серця. І де б людина не була, вона бачитиме, як її серце вимовляє молитву».