Про особистість людини

До теми особистості людини у творчості звертався філософ екзистенціаліст М. Бердяєв. Особистість — одне з ключових понять у його філософії, — зауважує (дисертація "Методологія православної теології в її парадигмальних трансформаціях") пан Христокін Геннадій Володимирович. Далі дослідник міркує: "У статті «Проблема людини» М. Бердяєв дає близьке християнству визначення особистості як категорії духу, а не природи, завдяки чому особистість не підпорядковується ні природі, ні суспільству. Крім того, філософ зазначає, що особистість зовсім не є частиною природи та суспільства і не може бути мислима як частина щодо якогось цілого. М. Бердяєв посилається на філософію екзистенціалізму і стверджує, що особистість — не частина суспільства, а навпаки, суспільство є частиною особистості й виступає лише як соціальний її аспект. Крім того, згідно зауваження філософа, особистість також не можна розглядати як частину світу, космосу, а навпаки, космос є частиною особистості. Таким чином, М. Бердяєв приходить до висновку, що людська особистість виступає як істота соціальна і космічна, маючи як соціальну, так і космічну сторону, соціальний і космічний склад, проте саме тому філософ вважав, що людська особистість не може мислитися як частина щодо суспільного та космічного цілого. Головне визначення особистості М. Бердяєв бачить у її цілісності і неможливості виступати будь-якою складовою частиною, але при цьому зауважує, що одного вичерпного визначення особистості дати неможливо, акцентуючи увагу на низці різнобічних визначень особистості. Разом з тим філософ наголошує, що особистість як ціле знаходиться поза відношенням роду та індивідууму. На його думку, особистість потрібно мислити лише у співвідношенні та спілкуванні з іншими особистостями, зі світом та з Богом. При цьому М. Бердяєв зазначає, що особистість не може бути визначена як субстанція, тому що розгляд особистості як субстанції призвело б до її натуралізації. Для філософа особистість укорінена в духовному світі, не належить природній ієрархії та не може бути зміщена до неї.
С. Франк визначає особистість як «незбагненне, надраціональне, яке ні в які зовнішні рамки не укладається, вільно-спонтанне існуюче людини — той глибокий корінь душі, який сама людина усвідомлює як якусь абсолютно цінну, невимовну та непередавану таємницю і справжню реальність свого "я"».
В. Лоський зазначає, що «сформулювати поняття особистості людини ми не можемо і маємо задовольнитися наступним: особистість є незвідність людини до природи. Саме незвідність, а не "щось незведене" або "щось таке, що змушує людину бути до своєї природи незведеною", тому що не може бути тут мови про щось відмінне, про "іншу природу", але тільки про когось, хто відмінний від своєї власної природи, про когось, хто містить у собі свою природу, природу перевершує, хто цією перевагою дає існування їй як природи людської і тим не менш не існує сам по собі, поза своєю природою, яку він "воіпостазує" (др.-грец. ὑπό-στᾰσις, ὑπό-στᾰσεως — «основа; існування, реальність, дійсність; сутність; особистість») і над якою невпинно сходить, її захоплює.
Священник Андрій Лоргус про природу людини зауважує таке: «У святоотцівському богослов'ї можна зустріти різні іменування біологічної природи людини: плоть, матерія, тілесність і навіть тварина. Людину загалом називати твариною зовсім не властиво для православного богослов'я. Але її «тваринну» природу, те, що схоже в людини з твариною, іноді називали так. Це властиво тим отцям, хто відчув на собі вплив грецької філософії. У біблійній антропології ми цього не зустрінемо. У Біблії, щоправда, зустрічається моральне викриття людини у гріху, який принижує людину, уподібнюючи її тваринам. Але ці метафоричні порівняння мають явний морально-викривальний характер… 
Проаналізувати всі погляди на православ'я, на християнство загалом ми не маємо можливості. Однак треба сказати відразу, що така критика ковзає поверхнею. Суть справи набагато складніша. Спробуймо відтінити хоча б ті сторони православної антропології, в яких по-справжньому виражена православна позиція.
Ось кілька свідчень. Перше з Писання (1 Пет. 2: 9): Але ви — рід вибраний, царствене священство, народ святий...
Так апостол Петро звертається до християн, долаючи язичницьку зневагу людиною. Чи ми знайдемо вище визначення людини, аніж це? Те саме говорить і преподобний Макарій Єгипетський: «Пізнай же своє благородство, а саме, що покликаний ти в царську гідність, що ти — рід обраний, священний і нарід святий».
Вже цього достатньо, щоб показати, наскільки високо християнство ставить людину. Надалі ми зможемо ці приклади помножити.
«Якщо ви хочете дізнатися, що таке людина... подивіться до престолу Божого, і ви побачите там Іісуса Христа, що сидить праворуч Бога, праворуч Слави ЛЮДИНИ [виділено А.Л.]... тільки так ми можемо пізнати, як велика людина, якщо тільки стане вільною...». Так пише митрополит Антоній Сурозький. А ось широко відомий вигук Філона Александрійського, часто цитований у богословських працях:
«Людина є чудовим відбитком чудового образу, створеного за образом ідеального Первообразу».
Православ'я зводить людину до такої гідності та честі, вище якої чи може щось бути — «сини Божі» і «боги» (вчення про обожнення).
Людина є цілісною сутністю, яка реальністю життя не розділяється. Тому розділення її сутності на складові є лише методологічним прийомом.
Під смислом творіння розуміються цілі, завдання, стратегія людського життя та загальна есхатологічна перспектива. Сенс творіння православ'я безумовно розглядає лише у Бозі та з Богом. Поза життям з Богом перспективи у людини не може бути. Тому й смисл творіння — це сенс божественний, вкладений у людину Богом. Цей сенс не розкривається в реальному житті людини, і навіть у людській реальності він не лежить на поверхні. Цей сенс значною мірою таємничий і має бути розкритий самою людиною. Почасти він розкривається у самому творінні, почасти в реальному житті людини, але головним чином розкривається у її релігійному житті та в есхатологічній перспективі (дав.-гр. ἔσχᾰτον «кінець») — розділ теології та філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього).
З православної точки зору сенс творіння лежить поза земним життям людини. Сенс життя також лежить поза життям, і це є головна релігійна установка. Тому що якщо ми шукатимемо сенс життя всередині життя, то маємо шукати його в деяких земних цінностях, нехай навіть духовних, інтелектуальних, і ніколи не зможемо принципово змінити постановку цього питання. Якщо ж ми говоримо, що сенс життя і творіння людини лежить у Богові й поза людиною, тоді нам відкриваються перспективи, які дійсно допоможуть зрозуміти та побудувати все життя людини.
Про сенс творіння сказано дуже багато. У святих отців ми можемо знайти безліч найрізноманітніших визначень. Ось лише одне з них, яке найбільше висвітлює православну точку зору. Воно належить Клименту Александрійському: