Про парадокс духовного життя

Образні змісти релігійного інформаційного потенціалу суттєво відрізняються від узвичаєних, які застосовують у так званій «профанній буттєвості». Відразу варто зауважити, що людина майже завжди перебуває у цих двох світах: сакральному (священному себто) і профанному (тобто узвичаєному, побутовому). 
Які мотиваційні запити обгрунтовує побутова реальність? Переважно, мова йде про всіляку буттєву прагматику та її закони існування. Для прикладу, візьмімо торгівельну сферу. Ми обмінюємося одне з одним тими чи іншими послугами, знаками уваги, створюємо комунікаційні засади саме на такому підгрунті: «я тобі, а ти мені». У такому випадку мова йде про т. зв. «зовнішню людину», яка має постійно засвідчувати іншим знаки власної присутності, своїх потреб-запитів, намірів. 
Аби «зовнішня людина» відчувала себе комфортно у суспільстві, існують усілякі механізми формування корпоративної ідентичності. Тобто та чи інша особистість, здебільшого, ототожнює себе з іншими групами людей. Це може бути фахова приналежність, певна сфера інтересів, яка об’єднує людей. Нарешті, писемність, застосування стандартів навчальних програм спрямовані саме на формування середовища існування «зовнішньої людини».
Одначе, у релігійному середовищі прийнято вести мову про запити не «зовнішньої людини», а «внутрішньої людини». І доволі складно буває збагнути саме такий стан справ, коли доводиться оцінювати соціалізовані релігійні інститути без їхнього правдивого контексту зосередженості на містичному існуванні особистості. 
Відтак, доволі незвично виглядає з позицій «зовнішньої людини» існування в релігійних аскетів практики анахоретів-самітників-затворників. Дійсно, з позицій побутової прагматики такі люди втрачають свою суспільну ідентичність, відмовляючись брати участь у процесах корпоративного визначення їхнього персонального існування. 
Непомітне життя у якійсь хатинці в далині від зручностей цивілізації, переважно, вважають вкрай некоректною особистісною мотивацією життєдіяльності. Тож як зрозуміти таке явище? Які критерії можна застосувати для його коректного осягнення? 
Для цього спробуймо поміркувати над природою комунікації. Вона необхідна для вироблення певних «норм-стандартів» застосування оціночних критеріїв. Особистість занурюється у розмаїті способи маніфестації-вказівок засвідчення власного існування іншим. «Зовнішня людина» оцінює зовнішні прояви інших людей. Етика спілкування передбачає спільні «комунікаційні коди» на зразок етикету, дрес-коду, сленгових понять, які використовують в тих чи інших суспільних нішах, розпізнаючи завдяки їм приналежність людини до тієї чи іншої спільноти. Відтак, «людина зовнішня» зосереджена на зовнішньому. Вона оцінює зовнішнє на грунті критеріїв зовнішніх проявів явищ і процесів. 
Анахорет-самітник у своєму побутуванні скасовує майже всі уможливлені парадигми зовнішніх проявів особистості, зосереджуючись на дослідженні своєї «внутрішньої людини».  Виявляється, зовнішні мотивації здатні мати різні витоки свого прояву. Доволі часто мова йде у такому випадку про т. зв. «марнославство», себто намагання в свідченні про себе іншим створити певне реноме, яке базується на «позитивних критеріях» оцінки однієї людини іншою, згідно відповідних комунікаційних проявів. 
Для прикладу, візьмімо відомий, класичний фільм-концепт «Матриця». Аби засвідчити вихід «Нео» із царини узвичаєної соціальної обумовленості автори цього твору апелюють до відповідного дрес-коду, а також усіляких аксесуарів, на зразок відомих «окулярів Нео». Високі технології, якими послуговуються ті, хто вийшов із матриці — це теж данина маніфестаціям «зовнішньої людини», яка потребує того чи іншого антуражу, аби свідчити про себе іншим. 
Анахорет-самітник, у свою чергу, ставиться до дрес-коду, як до «відсутньої значимості», подібно й інші критерії відношення до реальності стають байдужими для такої людини. Адже вихід із середовища соціальних комунікацій скасовує також потребу «зовнішнього інформування» про себе в той чи інший спосіб.
Спробуймо, наприклад, розглянути вище застосоване слово «марнославство», яким оперує релігійна містика та аскетика, з позицій матриці соціальних комунікацій. Для початку, марнославство втратить свої негативні конотації та постане для «зовнішньої людини» явищем «перспективної особистісної презентації». Саме вона дає змогу людині просуватися у соціумі «щаблями ієрархії», засвідчувати власну корисність іншим, формувати відповідне суспільне реноме. 
Тобто, негація категорії «марнославство» з позицій виходу з комунікаційної матриці анахорета-релігійного аскета, який зосереджений на містичному сприйнятті «внутрішньої людини» — такий критичний контекст зазначеного поняття набуває зовсім інших оцінок з позицій «зовнішньої людини», для якої існує потреба ефективного комунікаційного резонансу щодо особистісних здібностей, навичок, якостей. Зрештою, банальне резюме вимагає застосування критеріїв марнославства-вигідної самопрезентації, щоби отримати ті чи інші соціальні преференції шляхом професійної реалізації власного потенціалу.
Інакше кажучи, «Нео» перестає бути «Нео», якщо його позбавити відповідних аксесуарів презентації ідеї відповідного твору… 

Натомість, реальний вихід із середовища комунікаційної ідентичності поставляє вкрай незрозумілу, як на перший погляд, проблематику понять, відношень до дійсності, характеристик тієї чи іншої діяльності, адже її вкрай складно ідентифікувати, зокрема, вербально-понятійно-знаково, оскільки відстунє свідчення про неї. «Здобутки» перестають бути «здобутками», адже про це банально нікому не відомо. 
«Зовнішня людина» не знає нічого про «зовнішню людину» анахорета-самітника, релігійного аскета, який занурений у містичну практику переживання власної душі в контексті впливу на неї потойбіччя. Лише «внутрішня людина» збагачується досвідом духовної практики. Для «зовнішньої людини» плоди такої практики можуть бути навіть згубними. Адже те саме резюме доведеться писати без контексту вигідної самопрезентації. Відтак, соціально-комунікаційна матриця відразу ж відреагує на такий прояв «людини внутрішньої» у спосіб її ізоляції з позицій відсутності в неї критерію комунікаційної прагматики. 
Отож, істинно-релігія, християнство, пропонує дещо інший світогляд. Інші значимості. Інші підходи до сприйняття реальності. Одначе, це не означає, що «розвинута внутрішня людина» матиме також відповідний розвиток у контекстах сприйняття реальності «зовнішньою людиною». 
Зазначена дилема дає змогу збагнути правдиву суть релігії, яка відкриває свої скарби лише посвяченим у певні закономірності сприйняття дійсності. Для непосвячених лишається лише зовнішній антураж, який не дає змоги розуміти істинну суть містично-аскетичної практики та її правдиво-коректних досягнень, що зовсім не мають відповідної оцінки з позицій соціально-комунікаційної інформаційної матриці «людини зовнішньої».