Про Гору Одкровень

(нарис про натяки)

Гора споглядання Одкровення, яка відкривається умосяжності та хистким вітрам прозрінь, певною мірою недосяжна видається на своїх вершинах. Одначе, існує змога наближення до неї. У наш час, коли люди поглинуті суєтою і немає змоги зупинитися, аби поміркувати над особливими питаннями і відповідями на них, дуже часто погляди спрямовуються до якихось духовних обителей, де насельники їхні можуть вирішити ті чи інші буттєво-глибинні проблеми. 
Якими ж є ці запити? Звісно, вони не можуть бути профанно-узвичаєними, адже такі задовольняє, певною мірою, суспільно-економічна інфраструктура. 
Отож, ті вопрошання мають бути духовними. Одначе, існує застереження дуже суттєве під час застосування цього поняття. «Духовність» не означає «зверхність». Натомість, це має бути особлива путь, буттєвий стан споглядання-краєвид, який дає змогу ставитися до себе, до інших людей, до явищ світу дещо інакше. Можливо навіть, має бути присутня певна відсторонена споглядальність. Але не зневажлива та відкидаюча все земне, бо тоді би довелося заперечити і саме своє життя. Споглядальність необхідна, певно, для того, щоби не бути поглинутим чи поглинутою невпинною круговертю турбот і життєвих клопотів. Бо існування людини не вичерпується лише ними.
Відтак, є умосяжна і умоглядна, споглядальна глибинна буттєва символіка, яка притаманна християнству, і яку можна означити, як Гора Одкровення. Іноді нам видається, що релігія є певним суспільним інститутом, до якого долучаються люди, які мало розуміють щось у ній, одначе завдяки подвигам інших мають змогу отримати ті чи інші духовні дари. 
Одначе, такий спосіб відношення до релігії є дещо хибним. Якщо спробуємо розглянути саме поняття, походження його, слово «релігія», — існує змога з’ясувати, що це певний особливий містичний зв’язок, який кожна особистість має з Надособистістю Божественної Природи і Сутності. 

У давні часи було прийнято розрізняти у цьому своєрідному інтимному одкровенні мову своєрідних «знаків». Загалом, нині ми не можемо збагнути спосіб мислення людей сивої давнини. Одначе, у Священному Письмі помічаємо певні натяки на ту особливу мову образних та інших значимостей. Зокрема, відома історія про Одкровення Надзвичайної Присутності, яке відбулося зі святим пророком Ілією. Тихий подих вітру дав змогу йому пережити Божественне Явлення. І до цього часу важко збагнути людині, як можливе таке неймовірне Таїнство. Адже Той, Хто створив Усесвіти, відкрився у подихові всього лиш легкого вітерцю.
Одначе, містична мова знаків і своєрідних знамень іноді навіть і в наш час відкриває невидиму пелену, яка приховує духовні таємниці від надто допитливих. Відтак, вповні очевидно, що є Надзвичайний Дивосвіт, який властивий, зокрема, християнській містиці. 
Тому аби хоча би умоглядно та споглядально своєрідно «оселитися» біля Гори Божого Одкровення, людина потребує неодмінно особистого досвіду духовного. Для того, щоби помічати знаки-передчуття Божого чуда власного буття, необхідно, аби духовні очі завдяки Благодаті відкрилися. Лише тоді можливо узріти світ Господньої дивовижі. А для цього потрібно молитися і не тільки… 
Щоби натякнути на особливе явище духовного прозріння, варто згадати Псалтир святого царя і пророка Давида. В одному з контекстів у цій священній книзі зазначено, що «ідоли народів срібло та золото, справа рук людських». Тобто, має місце дещо зневажливе відношення до т. б. мовити «земних вартостей» і їхніх смислів-мотиваторів. А вже інші контексти дуже часто бувають сповнені сприйняття Божественного Одкровення Всесвіту. Господь говорить, зокрема, до людей на особливій мові блискавок і громів, землетрусу та розбурханих стихій. І найперше приходить на думку, що це певні примітивні метафори з позицій світогляду людини сучасності. Але спробуймо розглянути явище (най береже нас Господь) природної стихії з позицій людського сприйняття, коли узвичаєний суспільний побут щезає, і цьому в жодний спосіб не можливо зарадити. Мова природної стихії — це мова руйнування, яке має безумовний характер, не залежить від людини, її діяльності, і надзвичайно суттєво впливає на свідомість, нашу буттєвість, її сприйняття. 
У такому випадку людина зустрічає нездоланні обставини, пересвідчується у власній безпорадності. Піддає ревізії всі свої можливості та сподівання, плани і переконання. Десь так мова природної стихії Одкровення Творця світу буває почута людиною. 
А десь інші люди мають змогу чути зовсім іншу мову гармонії та благоденства, розквіту та краси довкілля. Відтак, Всесвітні знаки містичного Одкровення мають свій вплив на людину. Вони дієві та дійсні. Вони змушують ревізувати власне життя, сприймати інакше зовсім звичні речі. Так, ми говоримо іноді «золотаве листя дерев осінню», «срібло снігів узимку», «кришталеве водяне плесо», «діамантові роси ранкової пори» тощо… 
Тому книга Псалтир, а також інші пророцькі книги оповідають про особливе сприйняття світу, який неначе розмовляє з людиною на своїй унікальній мові природних стихій. І в тих смислах видиться натхненним містичним спогляданням людям певний натяк на Божественну Духовну Присутність. Бог пророків разом із людьми перебуває і в горі, і в радості. Він втішає розгублених, дає напрямок життєвої мети. Він також застерігає від гріхів та зла на мові трагічності людської буттєвості, яка віддана хворобам, випробуванням, природним несприятливим умовам існування. І такий стан справ притаманний для всього людства. «Чи може людина пожити і не побачити смерті?» — запитує риторично і глибинно автор Псалтирі. 
Відтак, є певний універсальний знак-символ вселенської трагедії людства. І поряд із цим буттєвим знаком є також багато інших. Це і мова священної книги «Пісні пісень», де ідеться в таємних образах-змістах про душу-наречену, що у пристрастях своїх шукає Нареченого-Бога з позицій катарсичного дійства самоусвідомлення (себто внутрішнього очищення від знікчемлених устремлінь та пожадань), завдяки якому відбувається, власне, оте дивовижне містичне «оселення» особистісне біля Гори Божого Одкровення завдяки благодатним прозрінням. Завжди особливим для кожної унікальної людини. Бог містикою буттєвих знаків і знамень здатен мовити до глибин устремлінь людських. 
У природі людини закладені можливості «зустрічей» своєрідних як із потворами містичного світу буття душі, так і з невимовно прекрасними дивовижними істотами ангельських станів переживання піднесеності та світлої споглядальної гармонійності. І це теж є знаками-мовою-символами, що їх вкрай складно коректно-вичерпно передавати іншим, від чого з’являється потреба застосування глибоких образо-смислів-натяків. Одначе, лишається досвід. Лишається спомин переживання надзвичайного дивосвіту духу і душі, свідомості та почуттів. І тому устремління людини до оселення біля вершин Гори Одкровень завжди актуальне. 
І найбільшим, найпрекраснішим Одкровенням, яке сповіщають Небеса про особистість — це одкровення самопізнання. Воно викличе неодмінно покаянний смуток, який колись неодмінно стане радістю, якщо зможемо пройти дорогою земних скорбот з вірою Богу, молитвою, добрим відношенням до себе, до інших людей і створеного світу аж до останнього свого подиху, завершення скороминущого земного існування.