20. ПРОРОЦТВО

– Що ж… година вже пізня, – мовив Давоніс до Ландеріана та Сейшели, – а вкорочувати сон – неприпустимо. Мені б іще дорогою додому порозмовляти з нашим новим бібліотекарем…

– Якщо наполягаєш на останньому, – відповіла дівчина, – дозволяю, але за однієї умови: він завтра же розповість мені все, що знає!

«Важким буде прийдешній день!» – подумав Ландеріан.

– Даю тобі слово: завтра я навідаюсь до тебе! – запевнив він. – А зараз пора розійтися по домівках. Часу ми в тебе чимало забрали!

– Перестань! – нагнівалась Сейшела. – Я завжди рада таким зібранням у колі друзів…

– Ти прощайся, а я почекаю надворі, – мовив Давоніс, підвівшись із-за столу.

Ландеріан та Сейшела залишилися удвох.

– Завтра, як тільки звільнюсь, – одразу до тебе.

– Чекатиму з нетерпінням.

Наостанок вони зійшлися в обіймах, не відпускаючи одне одного. Проте настав момент, коли Ландеріан перетнув поріг її дому та зустрів погляд Давоніса.

– Я думав, доведеться вирушати самому…

Відійшовши декілька кроків від дому своєї дівчини, Ландеріан запитав:

– Зараз повинна відбутися розмова про мою силу?

– Мене зацікавили деякі сьогоднішні моменти в Анурала. Ти дійсно мені не збрехав? Тебе врятував бібліотекар?

– Він дав мені перстень для порятунку давним-давно. Коли мою групу вбивали хаунати і я зостався один, то пригадав його слова з настановою. Я використав магічний перстень. Тоді ж зник перед противниками й опинився в іншому місці, де мені передали силу бібліотекаря, – відповів Ландеріан.

– Хмм… Одного не розумію: чому ти і з яких причин?

– Тобі я можу сказати! – мовив Ландеріан, озираючись. – Це був той самий бібліотекар, котрий врятував мене поблизу Антанії…

Давоніс мовчав, але Ландеріан знав його. Першому потрібно було обміркувати почуте, пригадати історії, які розповідав теперішній бібліотекар ще декілька років тому.

– Випадкових збігів не буває! – відповів нарешті Давоніс. – Це спонукає задуматися відносно того, що ти пророкував біля свого селища. Вища сила на світі існує. Кажу не про Латіана. Латіан – наш бог. Однак він воїн. Ми обоє пам’ятаємо наші посиденьки біля вогнища, розмови… Я зараз – про силу, яка стоїть над Латіаном. І це не осягнути розумом!

– Є таке! – згодився Ландеріан. – Якщо ця сила призвела до того, що ми маємо, тобто війну на сході, побоїще в моєму селищі, появу храму… зникнення богів разом із Латіаном, тоді що це за сила? На якому боці ми з тобою? Вона грає проти нас, то чи скоро виберемося з усього цього, – невідомо.

– Пригадай слова, котрі ти говорив уже в столиці, – запропонував Давоніс. – Тоді мені здалося, що ти несеш нісенітницю. Але і при Антанії ти молов казна-що латіліанцям…

– Ми вийшли із землі, у землю підемо! Інретіс світить нам удень для життя, а зорі вночі приховують таємниці нашого майбутнього. І колись та й комусь удасться дістатись тих дверей, прохід через які доступний лише богам та їхнім обраним…

– Твої слова справджуються! – заявив Давоніс. – Мені на думку спадає прихована бібліотека, котра має ті двері, а ти є обраним!

Ландеріан похитав головою.

– Цій твоїй думці бракує підґрунтя… – мовив, замислившись, Ландеріан. – Хоча у чомусь, коли провести паралелі, – так!

Вони підійшли до місця розгалуження їхніх шляхів. Зупинились, розмова тривала...

– Імперія потребує зараз підкріплення через ворогів на сході, появу храму на заході. А я нещодавно отримав сили, які можуть переломити ситуацію…

Давоніс доповнив слова Ландеріана:

– … імператор із тобою спроможеться захистити наш народ, визволити в’язнів, подарувати надію на краще майбутнє, якщо не забажає отримати твою силу собі.

– Я не про те хотів сказати, – заперечив йому бібліотекар. – Можна зробити так, як ти говориш, але… найближчим часом мене очікує дещо інше…

– Я можу чимсь допомогти? – запитав Давоніс.

– Мені би хотілося зберегти сьогоднішню таємницю між нами…

Поміркувавши недовго, Давоніс відповів:

– Тобі видніше…

– Зараз уже пізно, щоби тут стояти і продовжувати розмову. Пропоную найближчим часом зустрітися ще. Мої роз’їзди виснажують, мрію зібратися дружним колективом, як у старі добрі часи: я, ти, Сейшела, Даріс, Кленорій та Кромнарій.

– Раніше було простіше, а нині час такий, що не вдається викроїти хвилину на відпочинок… До речі, Даріс скоро прибуде з Нігітанії. Ось тоді обов’язково зберемося.

– Зрештою, зустріч для всіх буде корисною!

– Я поговорю із Кленорієм, завтра з ним домовлялися зустрітися… якщо буде щось відомо, сповіщу тебе…

– Згода! А тепер – по домівках!

Взаємно потиснули руки, і розійшлись. Декількома хвилинами пізніше Ландеріан опинився вдома, повісив зброю на стіну, рушив на кухню. Мимохідь кинув погляд на стіл, на якому лежав списаний аркуш пергаменту. Взявши його до рук, Ландеріан пробігся очима по написаному, прочитав перший рядок: «Ця історія триває вже не одне століття».