16. БІБЛІОТЕКАР ТА СЕКРЕТ ПІДЗЕМЕЛЛЯ

Під час перебування в селищі Орнун довідався, що у лісах знову помічені невідомі. Він знав, що це могли бути делукени, бо за роки свого командування вивчив, де вони переважно збираються та якими дорогами їздять.

– Розбитись на дві групи і «прочесати» ліс! – наказав Орнун.

Ландеріан здогадувався, що зараз буде: пошук слідів, зламані гілочки, розпалений вогонь нещодавно чи давніше, сліди крові…

Він їхав попереду другої групи. Усі сили рівномірно розподілилися. Було досить тихо. Птахи не подавали голосів, а ліс виглядав, немов мертвий. Через декілька годин група зібралась, почали доповідати Орнунові здобути інформацію. При звідомленні Ландеріан пригадав дещо та зупинився.

– Щось не так, Ландеріане? – запитав Орнун.

– Направду, не так. У селищі селяни казали, нібито були замічені незнайомі їм особи. Я при самому входженні до лісу відчув тривогу. Ці декілька годин мені не давало спокою одне відчуття: ліс мертвий. Можу припустити, тут відбулося убивство. Атмосфера лісу дає про це знати.

– Звідки ти знаєш?

– Мені доводилось читати одні записи. Я вже розповідав Вам про червоні очі серед темряви лісу, маючи на увазі хаунатів. Отож… ми в лісі, який має видавати свої запахи, проте зараз вони відсутні.

– Ти щось у тому бачиш? – поцікавився воїн.

– Так. Моя думка, що тут делукенів немає або вони вирішили замаскуватись. Це чимсь нагадує мені запах смерті в лісі, – відповів Ландеріан.

– Ми «прочесали» достатньо території. Ти це скрізь відчуваєш?

– Так!

– У такому випадку робимо невеликий привал. Декілька осіб повинні патрулювати місцевість! – наказав Орнун.

– Я буду добровольцем, – запропонував Ландеріан.

– Можеш вирушати. Відправлю по тебе…

– Слухаюсь!

Ландеріан залишив коня і вирушив углиб лісу. Він пройшов близько п’ятдесяти кроків та надумав вилізти на дерево, але спочатку оглянув місцевість. На перший погляд, нічого не видавалось підозрілим. Юнак зробив ще десяток кроків уперед.

«Нічого підозрілого. Однак цей запах смерті і ця тиша мене лякають», – подумав Ландеріан.

Він пройшовся по місцевості, проте значно не віддалявся. Вітер поміж дерев посилився і несподівано приніс йому звук лету стріли. Це був легкий, ледь чутний посвист, від якого Ландеріан одразу присів, приклавши руку до землі.

– Якщо вітер дме звідти, то і свист виник десь там. Хмм… сповістити інших чи йти перевірити?

Раптом ще один посвист стріли – і приглушений крик пораненого. Ландеріан почав підступати ближче. Знову тиша. Він помалу підкрадався від дерева до дерева. Його цікавило, хто стріляв? Це могла бути як одна особа, так і декілька. Спецпризначенець примружив очі й продовжував придивлятись. Але вже нічого не відбувалось. Ландеріан лише спостерігав та прислухався.

Шурхотіння. Здалеку, на відстані сотні метрів, він запримітив, як хтось підводиться із землі. Кволо, однак підводиться. Чоловік спочатку повз, а потім попрямував на південь, через ліс. Він не був подібним на воїна, нагадував звичайного місцевого жителя. Ландеріан слідкував за його рухами, ситуацією навколо. Він почав зміщуватись за ним, тихо пильнуючи. Меч тримав напоготові. Зрештою, наблизився до нього на безпечну відстань.

– Тобі куди, воїне? Хто ти і хто тебе поранив? – запитав Ландеріан, побачивши стрілу в його плечі.

Рана була наскрізною: гострий кінець стріли стирчав із плеча, решта, з оперенням, виднілася за спиною. Ландеріан вирішив допомогти. Але перш ніж це зробити, він знайшов кров пораненого на землі та завдяки рідині, що здатна визначати, делукен це чи ні, крапнув одну краплю на кров. Декілька секунд і Ландеріан отримав підтвердження приналежності незнайомця до числа громадян імперії. За мить Ландеріан, у правій руці тримаючи меч, лівою був готовий витягнути стрілу та зцілити рану.

– Допоможи мені, – простогнав поранений.

З плеча чоловіка сильно текла кров. Латіліанець зайнявся раною. Зброї при пораненому не виявилося. Ландеріан зламав стрілу посередині її довжини, залишок витягнув із тіла. Поранений знову застогнав. Спецпризначенець лівою рукою розпочав зцілення. З його долоні виходило сяйво, кровотеча припинилася, а рана почала затягуватись.

– Підвестися можеш? – запитав Ландеріан.

Поранений спробував, але вдавалось це важко. Тоді Ландеріан узяв його руку, закинув її на своє плече і разом із ним попрямував до всієї групи. Дорогою він намагався вивідати, хто стріляв із лука.

– Ти не знаєш, хто в тебе стріляв, але ж ти від когось утікав! – зазначив Ландеріан.

– Вони можуть появитись тут із хвилини на хвилину, – відповів поранений.

– Про кого це ти? Говори ясніше!

– Примари лісу…

– В кожної примари є ім’я!

– Доберемось до місця розміщення твоєї групи, і я розповім, – мовив поранений.

– Не хочеш повторюватись?

– Сил немає пояснювати, як тут небезпечно…

Ландеріан із пораненим добралися до місця привалу команди, і хлопець почав звітувати, що сталося, як знайшов незнайомця.