3. БЕЗ ЗМОГИ ПЕРЕВЕСТИ ПОДИХ

Через декілька днів, які хлопець провів у кімнаті аларіантійців, до нього прийшов Верховний Настоятель Азарен із повідомленням, що його хоче бачити імператор.

– Як це? Імператор бажає зустрічі? Чого він очікує від мене? Вчора те ж саме було: приходили двоє та ставили питання, – спробував протестувати хлопець. – Він мене розпитуватиме?

– Чого вони добивалися від тебе? – з підозрою запитав Азарен.

– Питали, хто я такий та звідки.

– А конкретніше? Мається на думці, що найбільше їх цікавило? Ти можеш описати їхню зовнішність? У що були зодягнені?

– Я тоді сидів на лавочці поблизу храму. Зі мною були декілька аларіантійців. А потім прийшли вони.

– І хто ж саме? – з нетерпінням запитав Азарен.

– Я не знаю, хто це, проте вони підійшли до аларіантійців та сказали їм щось. Потім наблизилися до мене. Коли я підвів голову, то побачив їхні понівечені обличчя, пошрамовані, зморшкуваті.

– А якого кольору обличчя?

– Темного, майже чорного. Вони нагадували мені потвор. Я таких ще не стрічав.

Азарен замислився. Нічого не сказав. Про імператора вже не йшлося. Хлопець вдивлявся у Настоятеля, і бачив він лише занепокоєння, тривогу.

– Можливо, ти чув, як їх звуть? Якого вони зросту?

– Я бачив, що вони були зодягнуті, як воїни. Зверху – плащі. Кожен із них мав по два мечі на поясі.

– Щось особливе зауважив у цих мечах?

– Так. В одного був меч із кристалом біля леза. Супутник також мав такий меч. Інші два мечі звичайні.

– Добре. Що ти можеш іще сказати? Колір одягу який у них був? – поцікавився детальніше Азарен.

– Чорного кольору. Повністю.

– Ось воно що!

Очі Азарена заіскрились. Він почав нервово ходити. Хлопець також занервувався. Азарен звернув на це увагу. Підійшов до нього, обійняв і промовив:

– Звідки за тобою стільки таємниць? Але не бійся! Ти під імператорським та моїм захистом.

– Чого Ви мені не розповідаєте? – почав дратуватися хлопець. – Що зі мною трапилось? Хто я такий? Де мої батьки? Чому я один?

Азарен мовчав одну-другу мить, згодом відповів:

– Твої батьки – воїни імперії, котрих імператор відправив на завдання.

Хлопець нічого не говорив, бо не пам’ятав про своїх батьків нічого. Він знав, що вони в нього є, відчував. Однак щось не дозволяло пригадати їх.

– Коли вони повернуться? Яке в них завдання? Вони помруть? – нервувався хлопець.

– Більше ти зможеш довідатись в імператора!

– Коли ми підемо до нього? – запитав він.

– Якщо ти не проти, то можемо зробити це зараз, – відповів Азарен.

– Так, я хочу вже піти до нього! – впевнено сказав хлопець, а в очах проглядалася рішучість.

– Тоді ходімо! Якщо по дорозі щось згадаєш про цих потвор, то не чекай, а повідом мене. Якщо побачиш їх, також говори. Ти вже того віку, коли повинен стати воїном імперії, а ті, кого ти бачив, – наші вороги. Зараз багато чого залежатиме від тебе. І ще одне: довірся мені.

– Добре. Буду старатися, – відповів хлопець невдоволено.

– Імператор очікує на Вас, Верховний Настоятелю! – промовив слуга. – Прошу сюди!

Азарен пройшов разом із хлопцем далі по коридору, який вів до приймальної зали імператора, але той був не сам. Поблизу стояли Анітіл, імператорський син Бріаній та охорона з десятка латіліанців. Анітіл є одним із радників імператора, вчителем Бріанія водночас. Корінням своїм він походить із монастиря Рімон, котрий розміщувався північніше столиці, досконало володіє стилем хаталані, що базується на енергії світу. Цей стиль освоювався Бріанієм, як і інші науки, котрим Анітіл навчав останнього. Через неабияку обізнаність імператор прикликав Анітіла служити біля себе, бо потребував саме такої людини, котра розумілася в управлінні державою та вміла знаходити вихід зі складних ситуацій. Бріаній же виглядав молодшим, ніж хлопець, з яким прийшов Азарен.

– Ваша Величносте! – промовив Азарен у поклоні.

– Заходь, Азарене! Бачу, ти привів до мене цього хлопця. Він дещо молодший, аніж мені здавалось.

– Схили голову перед імператором, – тихо мовив Азарен до хлопця. – Ми поки що не знаємо, скільки йому років, однак припускаємо, що двадцять, Ваша Величносте! Можливо, на два роки більше чи менше…

Імператор Елоній підвівся із трону і попрямував назустріч. Коли імператор наблизився до них, а вони до нього, то ЙогоВеличність цілу хвилину розглядав хлопця. Він вивчав його обличчя, нервовий стан. Той поводився доволі стримано, щоби не податись.

– Я знаю, що ти не пам’ятаєш, як тебе звуть. Тому, для початку, я дам тобі ім’я. Буде легше спілкуватися. Ти згідний, хлопче?

Юнак кивнув головою. Імператор почав роздумувати над іменням.

– Колись, в далекому минулому, жив хороший воїн, могутній та вірний імперії. Звали його Атієм. Що ти скажеш, якщо ми відтепер будемо тебе так називати?