5. КУПІВЛЯ ЕЛІКСИРІВ

Пройшло сорок днів, як група розвідників відправилась за наказом імператора в місто Ланарет. Їхнім завданням було якомога більше дізнатися про хлопця Атія та його родину. Після подій із денірами в башті з вoронами появились нові ромалони, яким нелегко було справитись із роботою.

– Прийшов лист зі східних земель. Передай його терміново імператорові! – промовив воронник до свого помічника. – Але миттю… Ще багато роботи!

Єдиною важкістю в цій діяльності було знайти відповідного адресата, а оскільки вони лише починали з передачею повідомлень, то часто не знали, куди потрібно йти. На щастя, залишились деякі підлітки, які заробляли в такий спосіб вже давно. Вони знали всю столицю та більшість її мешканців. Цього разу помічник воронника звернувся по допомогу до Даріса:

– Мені потрібно швидко повертатись до роботи, а я не можу знайти імператора. Йому треба власноручно передати листа. Можеш зробити це замість мене?

– Зроблю, бо в мене якраз є одне повідомлення для Його Величності. Але іншим разом постарайся самотужки справитись! – наголосив на останньому Даріс.

Імператор у той час знаходився в місці підготовки бійців. Він хотів подивитись, як вони володіють мечами. Багато в чому це залежало від їхніх умінь та навичків, здобутих в Академії столиці.

Даріс, коли добрався до цього місця, сподівався побачити елітних бійців, але помітив лише хлопця, який ледве ухилявся від атак імперського латіліанця. Він пропускав деякі удари, не встигав за його швидкістю. Однак був разом із латіліанцем у бою, від чого Даріс задався питанням:

«Хто він?»

Підійшовши до першого охоронця імператора, Даріс сповістив про лист, який він має передати Його Величності власноручно. Посланця пропустили і він виконав своє завдання. Коли Даріс проходив, то впізнав хлопця. Це був Атій, якому він колись передавав повідомлення від двох воїнів. Він не знав, що то були деніри, але почувався в чомусь винуватим перед хлопцем та імператором.

– Ваша Величносте! – промовив Даріс із тремтінням у голосі.

– Говори, юначе.

– Вам лист зі сходу.

– Якраз вчасно, – звернув на нього увагу імператор. – Дай мені його.

Імператор розгорнув листа і прочитав.

– Атію! – гукнув імператор. – На сьогодні ти завершив тренування. Зараз же йди до Азарена та сповісти його про наш від’їзд.

Атій не здивувався, бо надто був виснаженим, щоби реагувати на слова імператора. Але він почув їх. Прибувши до храму аларіантійців, Атій одразу відправився до свого наставника в його бібліотеку.

– Імператор віддав наказ на збори. Ми скоро кудись відправляємось.

– Він не говорив куди? – запитав Азарен.

– На жаль, ні.

– Якщо він не сказав, куди відправляємось, тоді я під вечір його навідаю, а тобі потрібно зараз відправитись на ринок. Треба буде дещо прикупити в дорогу.

Атій мовчав. Знесилений після тренувань, він не смів говорити чи жалітися, що його щось болить. Він знав: потрібно мужньо витерпіти цей день. Завтра, як очікувалося, стане легше.

Посидівши деякий час, поки Азарен складав перелік покупок, йому вдалось порозмірковувати:

«Імператор віддав наказ на збори. Щось підказує, що це стосуватиметься мене. Але імператор також не сказав, куди і коли відправляємось, Азарен виявив бажання щось прикупити одразу, як почув моє повідомлення. Що ж відбувається? Якщо подумати, то я для них являюсь єдиним, хто вижив із селища, і ця таємниця не дає мені спокою. Хто я такий, де мої батьки? Окутаний таємницями, я опинився в столиці, де мене захистили від нападу. Сам імператор показав свою могутність і змусив бібліотекаря відступити. Але хто такі бібліотекарі?»

– Тепер можеш йти! – сказав Азарен, коли вручив список покупок.

Атій, перечитавши його, здивувався й запитав:

– А навіщо нам еліксири?

– Це потрібно буде тобі в подальшому, потрібно кожному, хто виходить на бійцівський шлях. Ти ж хотів стати латіліанцем?

– Вони… зроблять мене сильнішим? – запитав Атій.

– З їхньою допомогою ти зможеш витримувати більші навантаження. А зараз поясни мені одну річ, поки відпочиваєш. Ти чому захотів стати латіліанцем?

– Колись імператор сказав мені, що я для нього є майбутнім. А мій батько говорив, що без минулого немає майбутнього. Минулим своїм ми сягаємо нашого коріння, коріння наших предків, а майбутнім тягнемось до звершення заповітних цілей. Власними діями ми творимо нову історію, яка потім заляже в основу прийдешнім поколінням, – відповів Атій.

– Ти мені не говорив, що пам’ятаєш свого батька. А що ти ще пам’ятаєш?

– Ці слова він часто мені повторював.

– Тому ти їх запам’ятав?

– Мабуть.

– Добре. Коли щось пригадаєш, дай мені знати.

Атій кивнув головою, підвівся з крісла.

– Я на ринок. Скоро буду...

Найважче було йому спуститись по сходах вниз. Проте потім чекала рівна дорога, і він не дуже переживав за цю сотню сходинок.