6 днів з життя принцеси

День I

Підземелля

Навколо нас, людських створінь, існує безліч розказаних історій. Багато хто з них уже бачив світ, але в іншому місці, в інший час і з іншими людьми. Інші настільки бідні та повсякденні, що забуваються задовго до свого фіналу. Ще існують речі настільки жахливі, що зайве нагадування про них може викликати паніку — найгірше джерело дії із непередбачуваними наслідками.

Моя історія, хай і не про нескінченно прекрасних істот з іншого світу, довго залишалася в тіні тільки тому, що не було нікого, хто міг би розповісти її.

Усі події відбувалися у закритій частині старого замку, а почались вони у кімнаті без вікон.

***

Я розплющила очі. Коли ноги торкнулися підлоги, знову з'явилося відчуття тяжкості. Перші кроки даються нелегко, та двері слухняно відчинилися, впустивши в кімнату сонце. З непроглядної темряви, замкненої в чотирьох стінах, тоненький промінчик світла вихопив порожню грубо зроблену глиняну миску, що стояла біля краю столу. Один крок уперед — і ти опиняєшся в лабіринті, де тільки й можеш, що йти.

Вітер каже йти праворуч. На камінні лежить пилюка, чий спокій не був жодного разу потривожений за останні роки. Шлях до першого повороту був швидким: скоро з'явилися сходи. Вони вели кудись угору, але ноги тягли мене вниз. Я йшла вперед, потім повернула праворуч. Мій шлях містив незліченну кількість поворотів, замкнених дверей і сходів, що пролітали повз, але він зміг привести мене до кінцевої точки — закритих холодних дверей. Я помітила дивне зібрання подряпин, ніби хтось зробив їх спеціально.

Двері відчинилися. За ними таївся спуск у темряву. Вона була порожньою і принадною, але знову таїла в собі лабіринт. Її чорні стіни впевнено вели мене вперед. Їхня путь закінчувалася там, де починалися маленькі прозорі кімнати, що освітлювалися першими променями сонця. Всі вони були однакові: ліжко, відро та трохи сміття. За рогом нічого нового не очікувало. Я зупинилася навпроти однієї з дверей і почала спостерігати за світлом, чиї відблиски розсіювались відразу після того, як торкалися поверхні води. Рази два чи три зверху падала крапля, затримуючи відблиск ще на пару секунд. Сонце зайшло, зануривши всі шляхи в темряву. Я завернула за ріг і зупинилася навпроти дверей. Поруч із ними стояла глиняна миска, наповнена свіжим салатом.

Я зайшла до кімнати. Темрява одразу ж обернулася навколо мене приємною холодною пустотою. Вона провела мене і дозволила лягти на ліжко. Тяжкість залишилася на підлозі. Я заплющила очі.

День II

Двері

Я розплющила очі. Опустила ноги на підлогу, даючи їм знову відчути важкість. Зробити перші кроки виявилося дуже непросто. Двері безшумно відчинилися, дозволивши першим променям сонця вихопити край порожньої грубо зробленої глиняної миски з темряви, яка жила в цих стінах.

Ззовні, де каміння замку освітлено сонцем, був лабіринт. Шлях повів мене вліво. Прямо і прямо, прямо, вікно, прямо і прямо, прямо, вікно, прямо і прямо. Я зупинилася. Переді мною були двері. Вони закриті.

Я стояла. Мої руки тремтіли. Промені сонця пішли далі, зануривши двері в темряву. Вона тисне. Я стою. Двері зачинені. Руки. Сонце. Двері. Закрито. Тремтить. Іде. Стою... Я... Промені... Висвітлюють... Вони... Двері... Двері... Двері... Сонце в променях… Промені... Сонце... Руки світять... Зачинено... Світло... Двері замкнені... Зачинені... Руки біля дверей...

Останні промені сонця пішли, зануривши всі шляхи в темряву. Я повернулася і пішла вперед. Повернула праворуч. Біля дверей стояла глиняна миска, наповнена салатом.

Я зайшла до кімнати. Темрява накинулася на мене, загорнувши в сильну тривогу. Вона довела мене до ліжка і грубо кинула на нього. Тяжкість хапалася за ноги, стягуючи їх униз. Я заплющила очі.

День III

Відображення

Я розплющила очі. Ноги не хотіли опускатися на підлогу, вони стали ватяними і абсолютно неслухняними. Я просто сиділа на ліжку, витріщаючись у непроглядну темряву. Зрештою вони самі потяглися вниз і добровільно взяли на себе тягар із підлоги. Двері слухняно відчинилися, впустивши в кімнату світло. Воно прослизнуло до столу, спритно прогнавши згустки темряви, і з його краю вихопило частину порожньої грубо зробленої глиняної миски.

За дверима був лабіринт, освітлений променями сонця. Він велів мені йти вліво. Сходи манили мене, запрошуючи пройти нагору. Сходинки ледь не розсипалися під моїми ногами.

Тканина з мольберту зісковзнула вниз. У кутку була лінія, намальована олівцем. Її початок було зроблено майстром, людиною, яка точно вже знала кінцевий результат, а закінчувалася вона поспіхом, у паніці. Вікно над столом відбивало частину кімнати.

Я продовжила свій шлях. Прямо, прямо, прямо. Навпроти вікон іноді траплялися інші, що теж ведуть назовні. У них іноді щось та й промайне, на мить, не більше. Я дійшла до краю. Повернула праворуч. У вікні знову майнула тінь. Прямо і праворуч.

На мене дивилася дівчина. Я зробила кілька кроків, і вона підійшла до мене. У її чарівних зелених очах горів ентузіазм. Пухнасте вогняне волосся сяяло в напівтемряві коридору і трохи освітлювало простір перед собою. На світлому акуратному круглому обличчі знайшло собі місце ластовиння — дитина сонця. Загалом її обличчя складалось із таких маленьких деталей, що разом складалися у дещо приголомшливе. Чи то зморшки на вустах та у кутику зелених очей, як свіжий весняний луг, чи то акуратний з горбинкою грецький ніс, чи то притиснуті до черепа маленькі вушка додавали їй якогось особливого шарму. Пухкі губи спокушали і кликали до себе. Гостре підборіддя сміливо виступало вперед. Брови були не дуже густі, з просвітами, але ідеально доповнювали образ.