Глава 7

Даринка сиділа на дивані, між батьком та Владою. Вона так мріяла про це. Мріяла отримувати любов не тільки батька, а й жінки, що знаходиться поруч з ним, та Марина завжди гнала дівчинку від них з батьком. Влада ж навпаки, он сама пригортає її до себе.

Вони всі дружно накрили стіл, у вітальні перед каміном, та телевізором, що був прикріплений на стіні.

Даринка приглядалася до Влади, та усвідомлювала, що жінка все більше подобається їй. Вона така красива, та така проворна. Не зважаючи на вишуканий манікюр та костюм королеви, так вправно зі всім справлялася, а поміж тим, залучила на допомогу саму дівчинку. Просила підказати, або допомогти. Залучила й батька, та між справами пригортала Даринку до себе.

Влада сподобалася дівчинці, ще як вони пили чай. Вона добра, щира, відкрита, що вабило та манило дитину.

Усі троє піднялися, узявши наповнені келихи, адже почався відлік десяти секунд, до початку нового року. І хоч у келиху Даринки, солодкий газований напій, але бажання, вона зібралася загадувати справжнє.

— Не забудь бажання загадати. — Шепнув батько, коли куранти вдарили п’ятий раз.

На це дівчинка посміхнулася, й міцно зажмуривши очі загадала, «Хочу, аби Влада, завжди була з нами та любила мене, як може любити тільки мама!». Відкрила очі й оглянулася на батька та жінку, вони трималися за руки, а в голові дитини, з надією промайнуло, «О, схоже моє бажання, вже починає здійснюватися!». Посміхнулася, адже пролунав останній удар курантів, і батько з Владою почали вітати її з новим роком. Зробивши кілька ковтків солодкого напою, Даринка глянула на дорослих.

— Сподіваюся ви встигли загадати бажання?

— В нас одне бажання на двох, — посміхнувся Ян, підморгнувши доньці.

— На трьох. — Виправила його дитина. — Я теж хочу, аби ви були разом, та любили мене.

Даринка глянула на Владу, яка сором’язливо опустила очі, почервонівши. Дитина підійшла до неї, а жінка одразу пригорнула її. Вони разом присіли на диван, і дитина заглянувши в очі Влади, чесно зізналася.

— Я так вірила, що диво станеться сьогодні, і воно сталося.

— А я навіть не мріяла про диво, а виявляється даремно. — На емоціях зізналася Влада. — Я щаслива, що потрапила у ваш дім.

Даринка чула як хмикнув батько, й присівши поруч, пригорнув їх обох до себе.

— Як не крути, по іншому, як диво, це не назвеш. Виявляється няня Віка мала рацію. Дива таки трапляються, якщо в них справді вірити.

Даринка посміхнулася, емоції переповнювали її, адже навіть тато повірив у диво. Дитина почувалася щасливою, бо диво, на яке вона так чекала, таки трапилося.