Глава 5

Ян.

Чоловік прочинив двері у будинок, і був приголомшений, адже двері не замкнені. Він пам’ятав, що точно замкнув їх, коли виїжджав в офіс. На мить завмер, бо почув не чіткі голоси, що доносилися з кухні. Кинувши теки у прихожій, прожогом помчав на кухню. За ці лічені секунди стільки жахіть навигадував, та коли зупинився у дверях кухні, завмер. Його донька одягнена, у рожеве платтячко з фатином, сиділа за столом. Поруч сиділа незнайомка у голубій, довгій сукні, а з іншої сторони сидів ведмідь доньки.

Вони сиділи до нього спинами, та погляд чоловіка, прикипів до діадеми, що лежала на столі поруч. Незнайомка та донька мило розмовляли про персонажів казки, «Снігова королева».

Набравши повні легені повітря, чоловік подався у середину кухні. Коли прочистив горло, то донька та незнайомка оглянулися на нього. Погляд великих очей Дарини прикипів до батька, та Ян мов заворожений дивився в такі знайомі очі чарівної незнайомки. Відчув як серце в грудях забилося частіше, а перед очима попливли спогади з його юності.

Ян миттєво перенісся у той час, де йому було вісімнадцять, і де він до втрати пульсу кохав свою Владу. Планував зробити їй пропозицію, але вона кудись, так несподівано та безслідно зникла. Як потім з’ясувалося, однокласниця Влади прийшла до неї додому та заявила, що чекає від Яна дитину. Влада ж не роздумуючи, та не з’ясовуючи нічого, зібрала валізи, й поїхала до батька в Німеччину. Ян тоді думав, що збожеволіє, бо втратив зв’язок з коханою взагалі, а її рідні відмовилися надавати будь-яку інформацію про неї.

Чоловік кліпнув, і судячи з того, як на нього дивилася білявка, вона теж упізнала його.

— Тату, Влада заблукала... — Не сміло пояснювала дитина. — Вона дуже замерзла... — Даринка підійшла до батька надто близько. — Не свари мене, будь ласка!

Ян глянув на доньку, пригорнувши її до себе, й тихо попросив.

— Даринко, залиш нас, будь ласка! — Серце з грудей вискакувало. Він не помилився, це його Влада. Відчував, як шалений трепет охоплює тіло.

— Тату, ти ж не сваритимеш нашу гостю? — Збентежено допитувалася дитина.

— Ні, донечко. Нам просто потрібно поговорити. — Запевнив.

— Тату, пообіцяй, що не сваритимеш Владу. — Наполегливо просила донька.

— Обіцяю! — Цілком серйозно кинув чоловік, і краєм ока бачив, як Даринка подалася з кухні.

Ян не міг відірвати погляду від красуні у синій сукні, яка теж піднявшись знітилася. Вона як і раніше, струнка та неймовірно приваблива.

— Вибачте, що без дозволу прийшла у ваш дім. Я вже піду.

— Владо! — Не голосно, але досить впевнено, покликав жінку. — Ти не можеш ось так просто піти.

Білявка підняла погляд, своїх аквамаринових, розгублених очей на нього, та пригніченим тоном кинула.

— Якби ж я знала, що це твій дім??!

Ян нервово ковтнув, з цих кількох слів зрозумів, Влада й досі тримає образу на нього.

Чоловік впевнено перегородив дорогу колишній коханій, ставши перед нею.

— Як гадаєш, це випадковість, що через дванадцять років, ти знову опинилася поруч.

— Випадковість. — Нервово облизнувши губи, невдоволено запевнила жінка.

— Я так не думаю, Владо. — Сухо відмахнувся Ян, та зі звинуваченням заговорив. — Якби ж ти тоді, переступила через свою гордість, та розібралася у всьому...

— Софія чекала від тебе дитину. — Холодно заявила білявка, перебивши його. — Тож тепер...

— Софія і близько не була вагітною, це одне, а інше, у мене ніколи нічого з нею не було. — Не дав договорити їй Ян, а тоді розповів правду. — Софія посперечалася з твоєю найкращою подругою Лікою, що розлучить нас за один день, і вона це парі виграла.

— Але навіщо? — Приголомшено допитувалася Влада.

— Розваги такі у них були. — Нервово фиркнув Ян.

— А Даринка?!! — Збентежено перепитала білявка.

— Це інша історія, — важко зітхнув чоловік, та наче на сповіді почав розповідати. — Не знайшовши тебе, я часто відривався. В день працював мов проклятий, над нашою з тобою мрією, а в ночі відривався, так і познайомився з Юлею, а потім дізнався, що вона чекає дитину...

— А де зараз, Юля? — Великими очима, Влада дивилася на чоловіка.

Ян набрав повні легені повітря, а видихнувши, тихо відповів.

— Моєї дружини не стало п’ять років тому, це трапилося під час пологів. — Чоловік нервово ковтнув. — Прийшовши до тями після втрати, я знову шукав тебе, та ти вже була заміжня. — Чоловік відверто заглянув в очі коханої жінки, поцікавившись. — Владо, ти ж жила у Німеччині, як ти опинилася тут?

— Це довга історія, Яне? — Зітхнула Влада.

Чоловік не міг втриматися, тому зробивши крок, пригорнув білявку до себе. Відчув як тілом поснував спокій, адже він так мріяв про цю мить, але дещо все ж не давало спокою.

— Владо, ти досі заміжня? — Напружено поцікавився Ян.

— Ні. — Тихо промовила жінка. — Петер — мій чоловік, подав на розлучення, одразу як тільки мені поставили діагноз, безпліддя.

Ян міцніше притиснув до себе жінку. Тепер розумів, що сьогоднішня їхня зустріч не випадкова. Напевно няня Віка, таки мала рацію, коли говорила доньці, що час новорічно-Різдвяних свят, це час наповнений магією та дивами. Тоді підслухавши її розмову у вітальні, подумав, яку ахінею нянька городить доньці, а сьогодні сам ладен повірити у диво.

— Владо, як довго, я мріяв про зустріч з тобою... — У пів тону зірваним голосом зізнався Ян.

— Я теж... — Тихо прошепотіла схвильована жінка. — Але з кожним роком, надія на зустріч з тобою, ставала все меншою.