Глава 3

Даринка всівшись на своє улюблене підвіконня, бачила як тато виїхав з двору, та причинив ворота, але вони чомусь до кінця не зачинилися. Дівчинка сподівалася, що охоронець зараз їх зачинить. Відклала навушники, й тихо увімкнула новорічні мелодії у телефоні. Трохи посидівши, прилягла. Зверху на арці вікна, миготіли білі гірлянди, погляд прикипів до них. Дівчинка була вдячна няні, за її фантазію, затишок та любов до неї.

Даринка зітхнула, адже за вікном вже темніє, а вона так ще чекала на диво. Хотіла, щоб поруч з нею та татом була жінка, яка б любила її, а не так, як Марина. Щиро хотіла, щоб це диво трапилося сьогодні, «Бо якщо не сьогодні, то коли?». У своїй уяві дівчинка уявляла хорошу, добру, люблячу жінку, та хотіла, щоб вона була чимось схожа на няню Віку. Дитина бажала аби її любив не тільки тато, бо ж справжню маму, вона практично не пам’ятає.

Іноді ображало, що в школі дівчата хвалилися, покупками та подарунками, які їм купили мами, а Даринка постійно мовчала, бо про Марину навіть згадувати не хотілося. У роздумах дівчинка навіть незчулася як задрімала.

Відкрила очі від того, що у вітальні надто голосно лунав дверний дзвінок. Кліпнувши повільно сіла. Погляд стрибнув у вікно, за яким продовжував тихо падати сніг, під світлом нічних ліхтарів, це видовище надзвичайно красиве.

Погляд стрибнув на ворота, вони так і були не зачинені до кінця, а в будиночку охоронців не горіло світло. Дзвінок повторився, і від цього дитина здригнулася. Чомусь стало так лячно, бо ж тато ще не повернувся.

Дівчинка піднялася, та повільно й не сміло побрела у прихожу.

Дзвінок пролунав ще раз, і Даринка зупинившись біля дверей поцікавилася.

— Хто там? — Було лячно, хотіла аби тато чим скоріш приїхав.

— Я... — Почула з-за дверей. — Я заблукала. І мені дуже холодно.

Даринка притисла до себе міцніше білого ведмедя. Чомусь не вірила голосу з-за дверей. Здавалося, що це Марина повернулася.

— А як тебе звати? — Напружено поцікавилася дитина.

— Влада. — Відповіла жінка.

— А, що ти тут робиш?

За дверима почулося важке зітхання, а за ним пояснення.

— Я сюди приїжджала з театральною групою на постановку казки, «Снігова королева», та доки я бавилася з дітьми, мої колеги поїхали, забувши мене. — Жінка знову зітхнула. — Тепер я не знаю, як звідси вибратися, ще й на вулиці дуже холодно. Мені хоч би таксі викликати...

Даринка закусила нижню губу. Відчиняти боялася, та в голос кинула.

— Але тато забороняє мені відчиняти, незнайомим людям...

Жінка за дверима знову зітхнула, й пригнічено кинула.

— Тоді не відчиняй. Старших потрібно слухати.

За дверима почулися кроки, що віддалялися. Дитина кинулася до вікна у прихожій. Бачила як жінка одягнена у голубу, довгу сукню, та з короною на голові, справді йшла до воріт. Страх та жалість були однаково сильними. Дитині було шкода цю незнайомку, але й відчиняти лячно, а в голові промайнуло, «Їй, мабуть, справді холодно... Вона ж замерзне, якщо їй ніхто не допоможе... Що ж мені робити?». Раптом пригадала запрошення Артемка, на виставу, «Отже, жінка не обманює». Але страх все одно був надто сильним, боялася, щоб це не була переодягнена Марина.