Диво на воді

Венеція... Знаєте, коли ти вперше туди потрапляєш, ти очікуєш на якесь... ну, свято, чи що. Романтику, гондоли, оперну музику з вікон. А потрапляєш у місто, де твоє повсякденне уявлення про здоравий глузд просто зупиняється, дивиться на тебе і каже: «Ну все, я далі не піду, ти як хочеш, а я тут посиджу».
Бо це місто, де немає авто. Взагалі. Ти виходиш з вокзалу, лізеш у кишеню за ключами від авто — автомобіля немає. І дороги немає. Є вода. Мутна, зеленкувата вода, яка дуже дивно пахне — сумішшю мокрого каменю, дизельного пального та якоїсь дуже давньої, водоростевої туги.
І ти стоїш на цій пристані, валіза в руці гримить коліщатками по бруківці, а навколо — суцільний абсурд. Оці палаци... вони ж стоять прямо у воді! Не на березі, ні. Вони виростають з води, як якісь гігантські кам'яні гриби, які хтось колись посадив на затоплені дубові колоди. І ти дивишся на це і думаєш: «Чекайте, це ж деревина. Вона ж має згнити! Чому воно тримається вже п'ятсот років, а в мене бачок у туалеті протікає через два місяці після ремонту? Як це працює?!»
А вулиці? Вони ж тут взагалі не для людей робилися. Ти йдеш собі спокійно, повертаєш за ріг, сподіваючись вийти до кав'ярні, а вулиця — бац! — і просто закінчується водою. Все. Ніякого паркану, ніякого знаку «Тупик». Просто сходинки, які йдуть на дно. І ти стоїш, дивишся у цю зелень і розумієш, що якщо зробиш ще один крок — ти вже не пішохід, ти вже плавзасіб. А адреси? На будинках написано щось на кшталт «Сан-Поло, 4328». Не назва вулиці й номер будинку, як у нормальних людей, а просто якась чотиризначна цифра. Ніби вони пронумерували всі будинки в місті поспіль, а потім випадково перемішали.
Саме що цікаво  туди їдуть всі! Взагалі всі. З усіх куточків планети. Причому їдуть не просто так, не ради фотки біля мосту Ріальто — хоча ради фотки теж, ніде правди діти. Вони їдуть туди за один - єдиним відчуттям: щоб їм, нарешті, розірвало шаблони. Оте от міцне, роками вибудуване, акуратне уявлення про те, як "має бути".
І в цьому ж вся фішка! Це і мотив, і процес, і головний результат. Це такий собі емоційний прорив. Бо навіть якщо ти запеклий нудлик... ну, знаєте, з тих людей, які складають шкарпетки за кольорами, а в кав'ярні запитують, яка саме обсмажка у зерна, і дуже обурюються, якщо потяг запізнюється на чотири хвилини... Навіть такому нудлику у Венеції "заходить". Він спочатку трішки нервує, намагається звіряти карту Гугл — яка там, до речі, абсолютно божеволіє і показує, що ти стоїш посеред каналу, хоча ти стоїш у пекарні, — а потім робить глибокий видих, купує шматочок піци за три євро і просто здається на милість абсурду.
І от на цій самій пристані, стояла пара японців. Років по тридцять. Він і вона.
На перший погляд — просто попутники. Але якщо трохи придивитися... Знаєте, буває такий дивний, невизначений період у стосунках. Коли ви вже ніби й не просто знайомі, які випадково опинилися в одному літаку, але й ще точно не «пара». Ви ще самі не зрозуміли, що між вами відбувається. Оця хистка фаза, коли ти хочеш взяти людину за руку, але сумніваєшся, чи це буде доречно, і тому просто тримаєшся за ручку власної валізи трохи міцніше, ніж треба.
На їхніх обличчях закарбувалася ця дивна, особлива азійська ухмилка. Ледве помітна, стримана, з характерним прижмуром очей. Вони стояли зовсім поруч, але між ними залишалася якась залишкова, майже молекулярна дистанція у два сантиметри.
Адже де-де, а в Японії з поняттям «комфорт» і «технології» все зайшло настільки далеко, що воно вже перетнуло межу людського розуміння.
Знаєте, це ж країна, де звичайний унітаз — це не просто сантехніка. Це повноцінний бортовий комп'ютер. Ти підходиш до нього, а він тобі радісно відкриває кришку, вмикає підігрів сидіння, запускає звуки дзюрчання лісового струмка, щоб приховати сором'язливі звуки, підсвічує чашу м'яким неоном і після всього ще й сушить тебе теплим повітрям із запахом сакури. І ти стоїш у тому токійському туалеті й розумієш: технології досягли піку, далі просто нікуди. А ще ж є ці їхні розумні дзеркала, які зранку оцінюють рівень кисню в твоїй крові, або автомати, які продають гарячу каву у баночках прямо на вулиці в п'ятиградусний мороз, і годинники, які вимірюють рівень твого стресу ще до того, як ти встиг розсердитися.
І от ця пара стояла і от ця пара тут... повністю, від п'ят до кінчиків вух, оцифрована останніми здобутками азійського генія.
На ній були якісь ультратонкі прозорі навушники - вкладиші, які, здається, транслювали їй переклад  думки в режимі реального часу. На його зап'ясті переливався титановий смарт - годинник останньої модели, який щосекунди надсилав дані про його серцебиття в хмару. Вони мали смарт - валізи, які самі їхали за ними на ультразвукових датчиках, і смарт-кільця на пальцях для безконтактної оплати всього на світі. У них у кишенях лежали гаджети, здатні зв'язатися з супутником за частку секунди. Вони були заковані в цей цифровий затишок, як у броню.
І от, трясця, маючи все це... маючи під рукою свій ідеально вилизаний, оброблений алгоритмами й абсолютно передбачуваний світ, вони приперлися сюди! За тисячі кілометрів, у місто, де навіть Wi - Fi ловить через раз, а катер - таксі заливає солоною водою твій новий айфон. Вони шукали цього нового. Шукали чогось справжнього, хаотичного і незапланованого, що не зможе прорахувати жоден штучний інтелект у їхньому Токіо.
Вони непорушно дивилися, як гондольєр з лайкою намагається розминутися з катером, що перевозив коробки з пральним порошком. Вона на мить обернулася до нього, її посмішка стала трохи теплішою, а він... він зробив вигляд, що дуже уважно розглядає тріщину на фасаді навпроти, хоча насправді дивився тільки на її відображення у вітрині. Вони буквально вбирали в себе кожен сплеск цієї каламутної води — як люди, яким катастрофічно не вистачало чогось справжнього, щоб нарешті зробити перший крок.
І от вони захотіли кави.
Але не тієї цифрово - роботизованої рідини з токійських автоматів, де каво -машина перед видачею ввічливо вклоняється й співає пісеньку. Ні. Їм потрібна була справжня, жива кава. Та, яку може зварити тільки жива людина — сивий, злегка роздратований італійський бариста, який робить це вже років сорок поспіль і вважає будь-кого, хто замовляє капучино після дванадцятої дня, особистим ворогом. Кава, яку можна випити тільки тут, у Венеції, стоячи біля стійки, що просочилася ароматом еспресо ще за часів Наполеона.
І ця кав'ярня виявилася прямо біля них. Вона була не просто «найближчою» — вона була єдиною підходящою для цієї хвилини.
Малесенький закладик, втиснутий між двома напівзатопленими палацами, де з вивіски давно випала половина букв. Всередині пахло смаженим зерном, паленим цукром і трохи — вогкістю каналу. За стійкою гула й випускала клуби пари масивна латунна кава-машина, схожа на паровоз XIX століття.
Коли вони ступили за поріг, звук венеційського хаосу зовні миттєво відрізало. Дівчина тихо вдихнула цей густий, теплий аромат і на секунду заплющила очі — її обличчя розгладилося, а ця дивна закарбована ухмилка вперше змінилася абсолютно дитячим, щирим захватом. Вона подивилася на нього, він — на неї, і між ними раптом зникли ті самі два сантиметри дистанції. Вони одночасно зрозуміли: оце воно. Вони знайшли свій перший острівець справжнього життя.
Вони зробили по першому ковтку.
І кофеїн, як йому й належить, зробив своє маленьке, але безвідмовне диво. Знаєте, це відчуття, коли після важкої дороги й сірої втоми в голові раптом клацає вмикач, туман розсіюється і світ навколо стає чітким, яскраво - контрастним, ніби хтось додав роздільної здатності. Їм миттєво розвиднилось. Світ навколо вибухнув відтінками, а тіло наповнилося тим самим чистим, теплим гарячим спокоєм.
І саме в цю мить, озирнувшись у тісному напівтемному залі, вони помітили її.
За невеличким круглим столиком у кутку, прямо під старою дзеркальною рамою, сиділа жінка. Більше в кав'ярні — окрім них і баристи, який уже знову щось похмуро протирав рушником, — не було нікого.
Вона сиділа, закинувши голову назад і заплющивши очі. У її правій руці висіла крихітна порцелянова чашечка, а на обличчі запеклася така виразна, така абсолютно неприхована ейфорія, що було очевидно: жінка прямо зараз отримувала точно такий самий кавовий екстаз. Вона була повністю в іншому вимірі. Для неї не існувало ні Венеції, ні зливи за вікном, ні цих двох оцифрованих японців. Тільки вона і ця крапля чорного, як ніч, венеційського еспресо.
Японець ледве помітно нахилився до своєї супутниці й тихо, майже не рухаючи губами, японською мовою вимовив: — Як гадаєш... що з нею? Вона в порядку?
Дівчина ще раз поглянула на жінку, чиє обличчя досі випромінювало цей неприхований блаженний екстаз. Куточки її губ смикнулися, і вона прикрила рот долонею — так, як це роблять дівчата, коли намагаються приховати раптовий напад сміху. Вона зтиха хіхікнула, як із подружкою на задній парті, і шепнула йому на вухо: — Та ти що, не розумієш? Вона просто досі приходить до тями після вчорашньої фотосесії! Уявляєш, цілу ніч сиділа, листала свої фотки в телефоні... і така: «Боже, яка ж я красуня!»
Вони обоє ледь втрималися, щоб не захихотіти на весь зал. Він швидким рухом підніс чашку до губ, роблячи вигляд, що просто п'є, аби не видати себе, хоча його плечі вже ледь чутно тремтіли від сміху.
Стіна між ними стала ще трохи тоншою. І тут цей спокій вибухнув.
У жінки на зап'ясті гучно, майже агресивно дзенькнув смартвотч. Вона здригнулася всім тілом і спохватилася — блискавично, немов ковбой Дикого Заходу, який на слух почув шарудіння револьвера в чужій кобурі. Її рука моментально пірнула у глибоку кишеню, і вона з такою швидкістю вихопила свій смартфон, ніби це був не гаджет, а за заряджений «Кольт».
Секунда. Одна - єдина секунда пішла у неї на те, щоб зчитати екран.
І все. Кавовий блаженний екстаз випарувався, як крапля води на розпеченому стволі. Вона різко підхопилася зі стільця, випросталася і з палаючими очима — немов суворий Прометей, який щойно викрав у богів не вогонь, а суперсекретний файл і тримає його у затиснутому смартфоні, — ринула до виходу. За кулісами цього ривка буквально зазвучала уявна труба з «Бондіади» та важкий, шпигунський бас.
Японці простежили за цією траєкторією з відкритими ротами. Вони зрозуміли все миттєво. Кавова пауза закінчилася, почалася операція. Японка випалила голосом, у якому захват змішався з чистим адреналіном: — Smartgirl!!! Це ж вже не рідкісний  підвид  Хомосапієнс – називається – «Смартгьорл»!
Вона різко схопила його за рукав, висмикуючи з-за стійки, і майже закричала з нехарактерною для японців експресією: — Швидко! Гайда за нею! Вони кинули на стійку якісь євро, навіть не чекаючи на решту, і вискочили з кав'ярні слідом за цим цифровим Прометеєм, пірнаючи прямо у вогкий і непередбачуваний венеційський хаос.
І вони погналися за нею.
Прямо по цих вузьких, вигнутих венеційських вуличках, де два дорослих кроки вбік — і ти вже або в каналі, або в чиїйсь вітальні. Вони пиляли слідом за Смартгьорл продираючись крізь натовп і вогку вологість, і цей раптовий, шалений адреналін зробив те, чого вони не могли зробити кілька місяців поспіль: дистанція між ними скоротилася до якихось невагомих міліметрів. Вони майже бігли плече до плеча, її рука час від часу торкалася його ліктя, і це вже було настільки близько, що ще пів кроку, один спільний подих — і все, можна міняти статус у соцмережах на «у стосунках».
Але зараз було не до романтики, бо попереду розгорталося справжнє наукове спостереження.
Вони бігли й пантрували — спостерігали цю абсолютно буденну, але від того ще більш сатиричну картину сучасності. Оцю специфічну мутацію, коли цілком привабливі жінки занадто захоплюються своїми гаджетами й на очах перетворюються на класичних «Смартгьорл».
Адже якщо подивитися об'єктивно — ця жінка була дійсно гарною. Років тридцяти п'яти, з тим особливим, зрілим шармом, витонченою осадкою і рисою обличчя, яка в спокійному стані мала б приваблювати погляди половини перехожих. Але зараз... Зараз вона була повністю під владою цифрового «біса».
Вона бігла попереду, витягнувши смартфон перед собою, як лозоходець витягує чарівну гілочку в пошуках води. Її голова була нахилена під критичним кутом у сорок п'ять градусів до землі — класична постава «людини текстової». Вона не дивилася на п'ятсотлітні палаци, не помічала мостів, не бачила людей. Для неї Венеція стиснулася до п'ятидюймового екрана. Вона мутувала прямо на ходу: її периферійний зір відключився за непотрібністю, затопивши свідомість сповіщеннями, дедлайнами та локаційними мітками.
І найсмішніше полягало в тому, що ця 35-річна красива, але катастрофічно заклопотана «Смартгьорл» бігла цими лабіринтами у гарячкових пошуках... дива. Якогось свого, особистого венеційського дива, яке вона, мабуть, вичитала в якомусь блозі чи забронювала через додаток.
І наші японці, бігли слідом із виряченими очима, раптом усвідомили весь абсурд ситуації. Вона шукала диво в екрані. Вони шукали диво, біжучи за нею. І всі вони троє бігли по місту, яке саме по собі було суцільним, вибуховим, нераціональним дивом, але на яке зараз ніхто з них не дивився, бо всі були надто зайняті процесом!
І тут вона здалася.
Фізично, морально, цифрове виснаження накрило її прямо посеред якогось малюсенького, затиснутого з усіх боків кам'яного колодязя - дворика. Бо Венеція... знаєте, венеційська навігація — це найкращий спосіб довести будь - яку розумну систему до повного, безповоротного божевілля. GPS у цих вузьких кам'яних щілинах починає тріпотіти, як спійманий у сітку птах. Синій кружечок на карті смикається, стрибає через канали, запевняє тебе, що ти стоїш у басейні Головного готелю, хоча ти стоїш під чиєюсь білизною, з якої крапає вода.
«Смартгьорл». у повному відчаї здулася. Її дихання збилося, ноги в італійських туфлях відмовилися робити ще хоча б один крок по цьому слизькому камінню. Вона опустила руки, і її смартфон — цей чарівний «Кольт», який щойно провадив її крізь лабіринти, — м'яко й безславно ковзнув назад у кишеню, як у свою кобуру. Все. Цифра програла каменю й воді.
Але далі сталося щось неймовірне.
Вона випросталася. Ця   жінка все ще симпатична, стомлена, заклопотана, але в цю секунду неймовірно красива підняла голову. І простягла обидві руки догори — прямо туди, до того затягнутого сірими хмарами венеційського неба, з якого колись, здається, і створився увесь цей божевільний світ.
— І ось я тут! — її голос лунав на весь дворик — благаючий, надломлений, сповнений такого щирого, дитячого розпачу, що аж по спині пішли сироти. — Я тут! У Венеції!
Японці замерли за рогом, боячись навіть дихнути. Вони бачили, як її відчай перетворюється на якусь античну трагедію.
— І саме зараз... — продовжувала вона, майже виказуючи претензію самому Всесвіту, — саме в цю хвилину на центральній площі відбувається справжнє диво! Там... четверо мімів наживо, на очах у всіх, створюють пам'ятник «Смартмену»! Вони творять магію з повітря! А я... а я стою тут! Заблукала в якомусь глухому куті! Та навіщо... ну навіщо цей клятий блогер взагалі повідомив мені про це в сторіз?! І якого біса у нього саме зараз зірвалася трансляція?! Де я взагалі тепер?! Допоможіть мені, небеса! Я просто хочу бачити це чудо на власні очі!
Цей вигук завис у вогкому повітрі між двома облупленими фасадами. Це було так емоційно, так експресивно і так по-людськи відчайдушно, що у наших японців усередині просто все перевернулося.
Японська пара зрозуміла все без жодного слова. Поки жінка благала небеса, їхня цифрова броня не розгубилася: надтонкі навушники-вкладиші вже переклали кожен її розпачливий вигук у фоновому режимі, а японський супернавігатор — той самий, розроблений для найскладніших токійських підземель — мовчки прогримів крізь супутники й деталізовано проклав найкоротший маршрут.
Виявилося, що цей тісний, захований від світу дворик був не пасткою, а брамою. Він мав два виходи: один — назад, у глухі лабіринти, звідки вони щойно прибігли, а інший — прямо крізь старовинну арку — виводив на центральну площу. І цього дивовижного дня, як за помахом чарівної палички, площа не була залита водою по кісточки, а сяяла вогкою, дзеркальною бруківкою, готовою до великої сцени.
Дівчина-японка зробила крок уперед. Повільно, без зайвих слів, вона простягла жінці свою тендітну, але впевнену долоню. За секунду японець зрізав решту вагань і простягнув їй другу руку.
Вона подивилася на них — здивована, виснажена, але раптом охоплена дивним відчуттям довіри. Три незнайомі душі, три оцифровані мандрівники з різних куточків планети зчепили руки в єдиний живий ланцюг.
Вони м'яко потягнули її за собою, обійшовши довкола старовинного фонтану, що прикрашав центр дворика, де струмені води обмивали витончений мармур статуї Венери Мілоської. Потім крок у напівтемряву кам'яної арки, де лунав лишь стукіт їхніх підборів...
І світ вибухнув світлом.
Вони ступили на центральну площу Венеції. Простір розкрився перед ними, мов гігантське полотно: величне, сяюче, просочене повітрям і морською сіллю. Вони стояли втрьох, міцно тримаючись за руки, і перед ними вже розгорталося те саме омріяне, живе диво.
Диво трапилося. Вони встигли.
Там, у самому серці площі, де волога бруківка дзеркально відбивала мінливе венеційське небо, панувала тиша, яка буває лише під час справжньої магії. Навколо зібрався щільний натовп, але ніхто не видавав ані звуку, ніби боячись сполохати цей дивовижний, живий процес. Четверо мімів у класичних біло - чорних костюмах із білими, як порцеляна, обличчями творили своє диво прямо на очах у здивованої публіки. Вони знайшли в натовпі звичайного туриста — класичного «Смартмена», який щойно стояв, витягнувши руку зі смартфоном і захоплено робив селфі.
І міми перетворили його на витвір мистецтва.
Вони оточили цього спантеличеного чоловіка з усіх боків і буквально «законсервували» його в часі. Троє мімів застигли довкола нього у вишуканих, пластичних позах, утворивши собою живий, витончений постамент. Вони невидимими пензлями та пластичними рухами «виліплювали» з повітря мармурову основу під його ногами. Четвертий мім граційно завмер біля його витягнутої руки, ніби утримуючи невидимий різцевий штихель і зафіксувавши ту саму секунду, коли турист натискав на екран. Сам турист – «Смартмен», зачарований цією раптовою увагою та бездоганною грою артистів, боявся навіть дихнути. Він мимоволі піддався цій магії: його рука з телефоном заклякла в повітрі, підборіддя піднялося, а на обличчі застигла та сама ідеальна «селфі-посмішка». Завдяки мімам звичайний перехожий на кілька хвилин перетворився на справжній, величний і трохи сатиричний пам'ятник сучасній людині.
«Смартгьорл». повільно випустила руки своїх японських рятівників. Її подих перехопило. На її обличчі, ще хвилину тому виснаженому й заклопотаному, спалахнуло те саме дитяче, первісне сяйво. І саме в цю мить, коли здавалося, що композиція вже сягнула свого апогею, трапилося ще одне диво. Звідкись із самого  натовпу, мов вихопившись із самої тканини венеційського повітря, з’явився п’ятий  актор - мім. Люди творчі, вони ж не знають меж і правил — для них кожен новий жест є можливістю доповнити шедевр, розширити його сюжет до нових масштабів.
П’ятий мім, легко і без звуків ковзаючи бруківкою, підійшов прямо до нашої трійці. На мить він зупинився перед японською парою, склав долоні у беззвучному, надзвичайно вишуканому жесті - проханні і з легким, заспокійливим натяком дав їм зрозуміти: усе під контролем, це частина великої магії. Японці лише захоплено переозирнулися й м’яко розтиснули пальці. Мім граційно взяв «Смартгьорл» за руку. Вона навіть не встигла заперечити чи злякатися — його дотик був легким, мов подих вітру, а рухи сповнені такої беззаперечної артистичної впевненості, що вона слухняно зробила кілька кроків уперед, прямо в центр імпровізованої сцени. П’ятий мім підвів її до застиглого «Смартмена». Кілька пластичних, плавних па в повітрі — і він м'яко спрямував її тіло, поєднуючи їх у єдиний скульптурний дует. Він поклав її вільну руку на плече спантеличеного, але щасливого туриста, а його другу руку опустив на її талію. Усі п'ятеро мімів застигли довкола них, «шліфуючи» повітряними поцілунками та невидимими пензлями новий, розширений монумент. Тепер це був не просто Смартмен. Це був вищий пік сучасної романтики — Живий пам’ятник «Смартмену» і «Смартгьорл» у спільних, застиглих обіймах. Вони стояли, притиснувшись одне до одного, із синхронно витягнутими вгору руками, затиснувши у долонях свої смартфони й застигши у подвійному, ідеально симетричному селфі-поцілунку.
Натовп довкола вибухнув тихими, захопленими вдихами. Світло, що пробивалося крізь венеційські хмари, м'яко підсвічувало цю чудернацьку, сатиричну і водночас неймовірно зворушливу скульптуру.
«Смартгьорл», затиснута в обіймах незнайомця перед об'єктивами двох витягнутих телефонів, раптом відчула, як увесь її напружений, оцифрований світ остаточно розсипався на тисячі дрібних іскор. Це було безглуздо, це було смішно, але це було найживіше, найсправжніше диво, яке тільки могло з нею трапитися. І це диво  таки трапилось саме тут у Венеції яка і сама по собі також диво.
Японська культура — це вічний тайнопис, витканий із напівтонів, мовчання і поваги до невидимих ліній. Ніхто у світі не знає, якими складними, заплутаними стежками два азійських серця шукають шлях одне до одного. Роками вони можуть обходити власні почуття по орбітах вихованості, носячи в собі цілий океан ніжності, але не наважуючись порушити мовчання. Але цього дивовижного дня Венеція переповнила чашу. Див для одного дня стало так багато, що оцифрована броня, яка роками тримала їх у холодній безпеці, просто розтанула. Залишалося лише одне, останнє, найголовніше диво.
Посеред галасливої площі, під дзеркальним венеційським небом, де перед ними розгортався комедійний шедевр зі «Смартменом» і «Смартгьорл», японська пара раптом перестала дивитися на сцену. Вони мовчки повернулися одне до одного. Без жодного слова, без жодного цифрового сповіщення чи підказки штучного інтелекту, він повільно підняв руки й простягнув їй відкриті долоні — повністю симетрично, ніби пропонуючи все своє життя. Вона на секунду замерла, а потім м'яко, з тією ж чистою, абсолютною симетрією, поклала свої тендітні долоні зверху на його. Вони не обійнялися, не закричали про свої почуття. Вони просто стояли, руки в руки, і дивилися одне одному прямо в очі. І в цьому спокійному, глибинному погляді не було більше ні Токіо, ні Венеції, ні мап, ні технологій. Там був увесь світ — безкрайній, тихий і нарешті знайдений.
І це було настільки потужно, настільки чисто, що атмосфера на площі раптом змінилася.
П'ятеро мімів, які щойно з такою легкістю вибудовували кумедний монумент сучаскому селфі, раптом перестали рухатися. Вони застигли у своїх позах — хто як був, із напіввідкритими ротами, з витягнутими в повітрі руками, із невидимими пензлями у затиснутих пальцях. Всі п'ятеро артистів, які бачили тисячі туристів, вистав, почуттів і людських масок, замерли непорушно. Їхні білі, як порцеляна, обличчя повернулися до двох японців, а в очах запеклася не дитяча гра чи сатира, а глибоке, майже молитовне ошелешення. Вони дивилися на цю пару так, ніби крізь усю штучність і фарс цього світу їм відкрилося найбільше, найсправжнє диво на землі — народження чистої, живої любові.
Гарно дивне. Дуже дивне. Диво дивне ........На воді.
©
Tomas Blitz