Розділ шостий

Кілька годин до Нового року 

—Груньо, у мене ніяк не укладається у голові. Чому ти так з нами всіма учинила? — бачу, що Астаф вперто чекає на чітку відповідь. 

—Я ж тобі все пояснила. Мені стало зле. Я зробила тест і він виявився позитивний. Потім я дізналась, що він був бракований. А Сніжка — донечка твоя. Я, на жаль, тебе вже не знайшла, а з чоловіком розлучилася одразу. Усі ці роки я сама виховувала наше дитя і тихо вірила у диво, — кажу і відчуваю, що, як колись, ось-ось розридаюсь. — Пробач. 

—Це ти мені вибач. Потрібно було тебе не відпускати. Тепер вже точно, дзуськи, від мене ні ногою, — його упевнений голос дозволив мені знову відчути себе слабкою. 

Біля ялинки дві, доречі дуже схожі між собою, Сніжки тішилися щойно розпакованим подарункам.  

—Мамо, глянь! Автівка, — донечка вся аж світиться від щастя. 

—Не підкажеш раптом, — трохи з претензією звертаюсь до Астафа, — чому наша дитина не грається у ляльки і так обожнює автівки? 

—Підкажу. Наша вона, — мій коханий із задоволеною посмішкою продовжує. — В бабусю вся пішла і у свою тітку, — жестом указує на сестру. 

За пів години до нас завітали Злата із Миколою і Дар’я з Федором та дітьми. Мар’я і Максим хоч вже і підлітки, але з превеликим задоволенням бавляться зі Сніжею.  

—Груньо, — щасливим голосом мовить Злата, — я знала, що колись ви зустрінетесь, — міцно мене обіймає. 

—А я завжди вірила, що трапиться диво, — каже Дар’я і уважно спостерігає за дітьми. — Цієї миті диво відбувається на моїх очах. 

—Ніхто не чув, — раптом запитує Федір, — чи правда, що наше улюблене кафе біля площі викупив якийсь американець і незабаром там буде магазин взуття? 

—Чув, — знизуючи плечима, буркнув Микола — І більше нічого не знаю. 

—Я знаю, — несподівано говорить Астаф, — ніякий це не американець, а я — звичайний, як і всі тут присутні, середньостатистичний українець. Мав свій бізнес у Америці. Міг отримати їхнє громадянство, — дивиться мені у очі, — але віддав перевагу тобі, тобто вам, — тепер вже розглядає Сніжку.  

—Так що ж там буде? — як завжди, невчасно перебиває Микола. 

—Так все і залишу. Це наше улюблене кафе. 

—А охоронцем візьмеш? — з цікавістю запитує Федір. 

—Візьму, — сміється Астаф і ми разом з ним. 

Ось-ось лунатиме бій курантів. Донечка у татка на руках. 

—Сніжко, ти загадувала на Новий рік бажання? — тихесенько запитує Астаф. 

—Так, — загадково відповідає наша малеча, — я дуже-предуже, сильно-пресильно хочу, щоб у мене цього Нового року з'явився тато і ніколи більше не зникав, — довірливими оченятами дивиться на Астафа. — Ти — мій татко? 

—Так, я — твій татко, а ти — диво моє, кохана донечка моя, — і пригорнув ріднесеньку до себе. 

—Мамо, — радісно защебетала доня, — тепер не лише у Таньки, тепер і у мене є татко!  

Злата, як стабільний дурносміх нашої компанії, перша розсміялася і всі ми за нею. 

Бій курантів. Зникає світло. 

—От тобі і з Новим роком, — загарчав Микола. 

Хвилини дві і світло з’являється.  

—Твого характеру навіть електрика боїться, — сміється Злата і ми всі за нею. 

На вулиці цієї новорічної ночі, ніби вдень, світло. На сьогодні матінка-природа не отримала завдання секрет приховати.  

_______________________________________________________

Дорогі читачі, щиро дякую, що ви увесь час терпляче були зі мною. Ось і відбулося фінальне завершення історії. Чи сподобалось вам оповідання? Буду дуже вдячна, якщо поділитесь зі мною своїми враженнями)