Розділ п’ятий

Два тижні по тому 

—Вітаю, панночко. Станете мамою! — з широкою посмішкою на обличчі повідомляє лікар. — Два тижні термін. 

—Не місяць? — запитую, ошелешена новиною. 

—Два тижні, жіночко. Ви ж і без моїх пояснень знаєте, як і де, — прищурюючи очі, єхидничає прямо в очі. 

—Два тижні тому тест показав і з чоловіком... Як? — дивуюся. 

—З чоловіком що і як вам краще знати. А з тестом — розбрак трапився вам.  

—Розбрак?! — почуте мене вибісило. — Бракований не тест, а все моє життя! — грюкнувши дверима, вилітаю з кабінету. 

—Нині жіночки пішли занадто емоційні, — загляда у вікно, говорить лікар. — Їй-Богу, гірш дітей.  

Шість років по тому. Переддень Новоріччя 

Біля ялинки на килимку доня грається з машинками. Ангар триповерховий стоїть у кутку. На першому поверсі розміщені вантажні автомобілі та автобус; на другому — цукерки з печивом, універсали та легковики; на третьому — робочі інструменти, автозапчастини, косметика, парфуми і з морквиною зайчатко. 

—Мамо, що це? — кумедно запитує й у долоньці зубчика несе. 

—Зубчик, доню, випав, — з усією любов’ю обіймаю своє ріднесеньке дитя і таємниче шепочу: — Бажання маєш? 

—Та-а-а-ак! Я хочу, щоб у мене у Новому році з’явився тато, — і по-дитячому переконливим тоном додає: — У Таньки ж тато є! 

Доню свою ніжно пригортаю, а на щоці бринить гірка сльоза. Рахунки за мій гріх сьогодні сплачує дитинонька моя. 

—Мамо, ми вже йдемо? — допитується й від нетерплячки скаче до вхідних дверей.  

Тримаю доню я за руку. Неспішно у бік свята ідемо. Насолоджуюсь ароматом свіжої випічки, звучанням дзвінкої новорічної мелодії й сліпучим відблиском гірлянд. На ярмарку актори знову ставлять сценку “Рукавичка”, а клишоногий наполегливим басом заохочує перехожих: “Твоє диво тут. Лишень підійди.”  

Відчула раптом хвилювання. З’явилося свідоме дежавю. Ніколи вдруге не здійсниться давній спогад. Моя вина. Гріх мій із терміном шість літ тому. 

Біля знайомого кафе юрмились люди. Крізь натовп безперешкодно дістались ми вхідних дверей. Затишна простора зала нас вітала вільним столиком у кутку. 

—Пані, — звертається офіціант, — вам як завжди? 

—Дві філіжанки чаю. Одну мені, а іншу — маму пригощаю. Тістечко вишневе , плитку шоколаду і порцію малинового мармеладу, — милуюсь, як дорослішає донечка моя. 

—Ми, — у бік своїх колег указує офіціант рукою, — увесь наш персонал, до вас дуже звикли. Шкода лише, що заклад наш невдовзі зачиняють. Слухи ходять, ніби кафе купив американець і має намір відкрити тут взуттєвий магазин. 

Гірке розчарування оповило душу. Доля несправедливо вирішила спогадів мене позбавить, аби не марила надією й коханням, яке всього тривало менше, ніж добу. 

До зали входять чоловік і молода жінка у яскравому червоному пальто. Дивуюсь, з чого раптом птахи високого польоту завітали до бюджетного кафе. Зняти верхній одяг чоловік ґречно їй допомагає. Та, ніби лебідь, у білу сукню вбрана і вуаль. 

Не розумію одного, з чого раптом чоловік цей, зовсім не соромлячись, мене відверто розглядає. Говорить щось супутниці своїй. Увагу звернула на мене тепер, на додачу, ще й вона. Йдуть до мене. Я щось украла? Винна кому щось? І чим ближче вони до мене наближаються, тим чіткіш стає розуміння того, що відбувається. 

—З наступаючим, — чую знайомий голос. 

—Навзаєм, — намагаюсь байдуже відповісти, а серденько скаче від хвилювання. 

—Донечка твоя? — придивляється до Сніжки. — До вас присісти дозволиш? — тепер дивиться на мене.  

—А з вами, пане, можна сперечатись? — відповідаю з докором. — Ви ж якщо вирішили, доводити вам протилежне марна справа. Ваша супутниця не проти? — указую на лебедя. 

—Не проти. Це сестра моя — Сніжана.