Розділ четвертий

У переддень Нового року вирішила наготувати різних смаколиків. Дар’я зайде з дітьми і буде чим малечу пригостити. На жаль, мені поки Господь дітей не дав, та можливо воно й на краще. З таким чоловіком, як у мене, навіть кошеня не заведеш, а про малюка й думати страшно. 

З самого ранку товчусь на кухні. Печиво та пиріг вже мило красуються на блюді. У холодильнику — олів’є. Індик запікається у духовці. Для мене принципово, аби святковий стіл відповідав усім канонам Нового року. Лиш за мандаринами доведеться збігати. Хутко — одна нога тут, а друга там.  

З повним пакетом мандаринів щаслива повертаюсь додому. Ледве встигаю відчинити двері, як чую розмову: 

—У тебе не жінка, а золото. Таке смачне печиво, — каже сусід. 

—Подобається — забирай. Скільки за неї даси? — неадекватно регоче Мирослав. 

Залишаю під дверима мандарини і виходжу з дому. Біля скверу викликаю таксі і їду до площі. Біля парковки мене зустрічає Астаф. Шатени мені ніколи не подобались, проте і я не жагуча брюнетка.  Є в ньому щось. На зріст високий, статний. Надворі зимно, а він злегка засмаглий.

—Я вже полишив було надію. Думав, не з’явишся, — стурбовано мене розглядає. 

Сльози стримати мені вже не сила і я, як колись у дитинстві, від болю та важкої образи  розревілася. 

Щодня, йдучи на роботу, я оминала цей готель і в житті ніколи б не подумала, що опинюсь усередині. Відсьогодні мені відомо, що таке п’ятизіркові апартаменти — високі стелі, просторі кімнати, дизайнерський ремонт і все таке фешенебельне, ніби у Версалі. Причісуюсь біля великого дзеркала і відчуваю себе, як французька королева. 

—Залишись. Благаю, Мишко, — його слова мені, що ніж у серце. 

—А чоловікові я що скажу? 

—У тебе подруга є? 

—У таку ніч, Астаф? Як ти собі уявляєш? — його ідея видається мені божевіллям. 

—Цієї ночі ми будемо разом. Телефонуй. 

Моєму дзвінку Дар’я дуже зраділа, а ще більше її потішила моя новина. Подруга запевнила, що триматиме мій секрет у таємниці і у разі чого стовідсотково підстрахує.  

За вікном здіймається хурделиця. Білою завісою оповиває вулицю. Лиш де-не-де просвічується слабкий відблиск ліхтарів. Цієї дивовижної ночі нашу таємницю, навіть, матінка-природа вирішила приховати.

Уранці намагаюся тихесенько зібратись. Вже ледве впоралась, як тут: 

—Куди зібралась? 

У відповідь мовчу. 

—Я не відпускаю, Мишко. Навіть не просись. 

—Мені потрібно, — запевняю.  

—Повернешся коли? 

—Години через три? 

Обіцянками-цяцянками ледь умовила, щоб відпустив. По дорозі чомусь відчула себе дуже зле. Молю, аби лишень не те, про що я довго так у Господа просила. Тільки не у цей момент. 

Справдилась здогадка моя удома. У розпачі радію, ніби божевільна. Невже така злощасна доленька моя? 

_______________________________________________________

Дорогі читачі, дякую, що ви зі мною. Незабаром фінальне завершення історії. Як гадаєте, чи повернеться Груня до Астафа? Вони доживуть разом до старості чи більше ніколи не зустрінуться?