Розділ третій

У кафе затишно, якщо не враховувати, що упертий нахаба сюди мене ледь не силоміць затяг. 

—Для чого ти мене сюди привів? — запитую, а на душі нестримне бажання чимось його угріти. 

—Я вже пояснював. Дуже захотілося з тобою познайомитись. 

—А більше тобі нічого не хочеться?! — нервово зриваюсь. 

—Я все тобі поясню, тільки не смійся. 

—З чого раптом? Ми навіть не знайомі, — дивуюсь. 

—Мене звати Астаф, — говорить і не червоніє. 

—Що за ім’я? Це дотеп такий? — відчуваю, що мої нерви вже на межі.  

—Так мене батьки назвали. З чого ти взяла, що це жарт? — бачу на його обличчі відверте здивування. — А твоє ім’я? 

—Груня, — очікую на реакцію. 

—Для сміху вигадала? — ледь не регоче. 

—Хто б казав. Згадай своє ім’я? — навмисне намагаюсь його образити.  

Наміряюсь йти, але нахаба міцно схоплює мене за руку.  

—Будь ласка, Груньо, зажди. 

—Тоді, будь ласкавий, руку відпусти, — як результат, моя рука вже на свободі. 

Ледве Астаф замовив каву, як у мене задзеленчав телефон. “Чоловік на проводі. Для щастя лиш його не вистачало,” — ой, як же моя голівонька болить. Ані хвилини більше не роздумуючи, викликаю таксі. 

—Навіщо? — дивиться на мене Астаф, як на навіжену. 

—Додому. Чоловік, — кваплюсь одягти дублянку. 

Із зали вибігаю і за спиною чую його “Зажди!” Намагаюсь якнайшвидше добігти до парковки, аби втекти, аби скоріш під’їхало таксі. Ледве встигаю відкрити дверцята автівки, як чую позаду — біжить. Поквапом намагаюсь залізти у салон і він за мною слідом.  

—Молодята, їдемо куди? — водій жартома нагадав нам про свою присутність. 

—На Кармалюка. Зупинка біля скверу, — намагаюсь бути увічливою. 

Відсідаю від нахаби наскільки стає вільного місця, а він підсовується, ніби у кут глухий мене затискає.  

—Чого ти хочеш? — майже пошепки запитую. 

—Номер телефону дай. 

—Я заміжня. Як ти цього не розумієш? Може вийдеш? — указую на двері. 

Відповідь не забарилася: 

—Ні, — відводить погляд і дивиться у вікно. 

“Упертюх. Звідки він узявся на мою голову?” — намагаюсь розгадати цей пазл, але у мене, як на зло, нічого не виходить. 

—Завтра чекаю на тебе о сімнадцятій у тому ж кафе. Прийдеш? 

Дивуюсь від такої наполегливості. У відповідь киваю головою, аби хоч якось вже заспокоївся і врешті відклеївся. 

Виходжу біля скверу, а нахаба, на превелике щастя, їде далі. Відчуття — ніби гора зі спини. Шкода, додому доведеться йти на один квартал більше. Зціпивши зуби, чимчикую додому.