Розділ другий

Лапатий сніг неспішно пада додолу. Білим простирадлом обгортає нічне місто. Припорошує вулиці, дерева, дахи будинків, автомобілі. Тепле світло ліхтарів м'яко підкреслює довколишню засніженість та кристалізацію. Комір мій увесь у снігу, уггі, рукавиці. Люблю зиму. Є в ній щось особливе, навіть, чарівне. Підходжу до ялини. Гілку, яка була найвище, злегка тягну донизу і різко відпускаю. Ніжна снігова лавина приємною свіжістю сиплеться мені на обличчя. Подобалось робити так у дитинстві. 

Неспішно йду вулицею. Навіть настрій покращується. З боку площі відчувається аромат свіжої випічки. З’являється нестримне бажання поринути у атмосферу веселощів та невимушеної радості. Музика та відблиск світлодіодних гірлянд підсилюють мій раптовий напад святковості. 

На ярмарку актори ставлять п’єсу “Рукавичка” і залучають до свого дійства не лише глядачів, але й випадкових перехожих.  

—Хто ще не знайшов свого щастя?! — вигукує ведучий у костюмі клишоногого. — Твоє диво тут. Лишень підійди ближче і забери! 

Не знаю з чого раптом, мене, ніби загіпнотизовану, на сцену понесло.  

—Ти будеш Мишкою, — на вухо тихцем прошепотів хтось.  

Не устигла я прийти до тями, аби усвідомити що відбувається, як у моїй правій руці швидко опинився сіренький костюм з довгим хвостиком, а у лівій — чудернацький капелюх з мишачими вухами і маска з чорним носиком. 

—Вийдеш після Зайця, — клишоногий указує на молодика у пухнастому костюмі, що явно був йому затісний. 

На що, лишень, люди не йдуть, аби віднайти своє щастя! 

Засліплена їдким світлом ліхтарів на сцені, майже наосліп дістаюсь халабуди. Ледве встигаю перевести дух, як раптом відчуваю, Заєць тулиться до мене. Місце вільне за ним є, а він ані на півкроку не зрушить.  

—Пане, — кажу, ледве стримуючись, — відійшли би ви. Там є місце. 

—Я би з радістю, та ви міцно наступили мені на ногу і самі не відпускаєте. 

—Нахаба!

—Але ж вам потрібно взятись за моє плече, аби переступити і не вилетіти з халабуди. 

—Не напружуйтесь, — спокійним голосом відповідаю і одночасно намагаюсь самостійно втримати рівновагу, — а то костюм лусне. А у вас, якщо не помиляюсь, ще запланований вихід на сцену. 

Почулось “Тріщить. Ой, лишенько!”. Гойдання халабуди. Наш спонтанно сформований колектив — Лисиця, Кнур, Вовк, Жаба, Заєць і я — дружно схиляється по лівому краю імпровізованої оселі. Гарцювання клишоногого. Обвал халабуди.  

На сцені у Ведмедя починається відверта істерика. Добре, що за сценарієм я перша йду і за лаштунками спокійно знімаю з себе дивакуватий мишачий костюм. Опісля з’являється Жаба, а за нею — Заєць. Узуваю уггі і маю намір йти.  

—Дівчино, зачекайте, — говорить Заєць-нахаба. 

Відводжу погляд і прямую далі. 

—Заче... 

За зачиненими дверима уже не чутно. Ледве устигла відійти, як на всю площу лунає його “Мишко!”. Пришвидшила крок — ніби помста мені, ще голосніш чую його “Мишка!” Люди вже дивляться. Спиняю крок, оскільки розумію, він не зупиниться.