Розділ перший

—Груньо! Груньо, іди до нас! — гукнула Злата. 

Не встигла у відповідь хоча би щось вимовити, як мене вже випереджають. 

—А я чим гірший? — на подіум став сунути Валентин Никифорович. 

Від надмірної ваги тіло Валентина погойдується у різні боки, проте це його аж ніяк не спиняє, аби подолати висоту подіуму. Крокуючи попід самий край конструкції, горе-залицяльник кілька разів ледь не падає.  

Усі затамовують подих. Навіть страв до тарілок вже не докладають.  

—Чого очікуємо? — запитую. 

—Не знаю, — знизала плечима Таміла Юріївна. 

У Валентина Никифоровича непропорційно до його конституції стирчить круглий, як м’яч, живіт. На фоні цієї особливості його руки та ноги видаються аномально закороткими. Сьогодні він у передсвятковому настрої вирішив вигуляти нові брендовані джинси, але, навіть, цей атрибут аж ніяк не виправляє ситуацію.  

Копіюючи високий балет, наш колега з награною поважністю робить реверанси. Кожен його слонячий крок супроводжується ритмічним погойдуванням ялинки. Аж ось, ступаючи задки, Валентин Никифорович зашпортується на ліву ногу і долілиць падає на підлогу. Відлітає вставна щелепа. Дзвінкою мелодією битого скла келих розлітається на друзки. Дзеленькаючи іграшками, ялинка похитується і повільно лягає на майже бездиханне тіло Валентина Никифоровича.  

Колега як упав, так більш і не ворухається. Мороз по шкірі. Злата падає на коліна. Від шоку тримається за серце. Підбігають Федір і Микола. Поквапом зсовують ялинку убік. Обережно перевертають горе-залицяльника на спину.   

—Живий! — вигукує Микола. — Лиш трохи носа роздер.  

Увесь зал видихає. Хлопці піднімають горе-колегу і вмощують на дивані. 

—Очуняє, —  Федір ледь стримує сміх.

Без жодного докору сумління присутні знову  наминають олів'є з картопелькою, а я дістаю із сумочки валер’янку. Самій заспокоїтись і подругу хоч якось привести до тями.  

—Злато, ти коли додому? 

—Сьогодні не зможу, вибач. Миколу потягло на романтику. До ресторану запросив,—зашарілась дівчина. 

Йду через задній двір, аби лишень мене не помітили. Передсвяткові дні, а у мене настрій зовсім ніякий. Тихцем завчасно пішла з корпоративу, але ж і додому повертатися не хочеться. Хоч візьми і крізь землю провались.  

Мені всього двадцять два, а я вже втомилась від людей. Ба більше, від цього життя. Змінила би щось, якби знала як. Пливу за течією, ніби чекаю якого дива. А воно не відбувається. Наївно вірити, що зі мною трапиться щось дивовижне, якщо для цього я сама нічого не роблю.