Глава 79. “Батько серед білих стін”

Оповідач:
Тиша в коридорі клініки була дивною. Не мертвою — просто стерильною, як сторінка, з якої стерли всі слова, залишивши лише дати. Валентин ішов повільно. Крок за кроком, мов наближався до чогось, що давно не хотів побачити. Кабінет №17.
На дверях — знайоме прізвище.
“Семенов О.” 

Оповідач:
Двері скрипнули, коли він увійшов. У кімнаті пахло ліками, старими книгами й… тишею. На ліжку сидів чоловік років шістдесяти. Посивілий, худий, але очі — ті ж самі. Ті самі очі, які Валентин бачив у дзеркалі щоранку. 

Валентин (тихо):
— Тату… 

Батько (усміхається, ніби зустрів давнього друга):
— Я знав, що ти прийдеш.
(піднімає погляд)
— І бачу — ти теж їх почав бачити. 

Валентин (завмирає):
— Ти… теж бачив? 

Батько (спокійно, ніби говорить про погоду):
— Так. Інакше б я не опинився тут.
(знизує плечима)
— Але мені тут добре. Тихо. Там, за стінами, було занадто шумно. Вони всі хотіли, щоб я мовчав. 

Оповідач:
Валентин підійшов ближче. Його серце билося гучно, кожен удар — як крок углиб якоїсь темряви. 

Валентин:
— Якщо ти їх бачив… і не зберіг…
(робить паузу)
— Як ти можеш сказати, що побачиш їх знову?
І… чому я їх бачу? 

Батько (дивиться в порожнечу, усміхається):
— Ти багато не знаєш, синку.
(дивиться на нього)
— І, можливо, краще тобі цього не знати. 

Оповідач:
Він підвівся, підійшов до вікна.
Світло падало на його обличчя — м’яко, але холодно. 

Батько:
— Я винен перед ними.
(дивиться у далечінь)
— Я їх не зберіг. Але, може, ти зможеш. Якщо вони вже з тобою — значить, шанс є. 

Валентин (напружено):
— Про що ти говориш, тату? Хто вони? 

Батько (обертається, дивиться прямо в очі):
— Досить, Валентин.
(повертається до дверей і гукає)
— Медсестра! Прошу, більше його не пускайте. 

Оповідач:
Валентин стояв, не рухаючись.
Двоє санітарів підійшли чемно, але впевнено. Він не пручався. На виході обернувся ще раз — батько стояв біля вікна, спокійний, як людина, що чекала не на сина, а на когось іншого. 

Оповідач:
Коридор знову поглинув його кроки. Із сусідніх палат долинали уривки розмов, хтось сміявся, хтось плакав. А в голові лунала тільки одна фраза:
“Якщо вони вже з тобою — значить, шанс є.” 

Оповідач:
Коли він вийшов надвір, холодне повітря вдарило в обличчя. Небо було сіре, наче старий екран, на якому от-от щось з’явиться. Валентин глянув угору й прошепотів:
— “Хто ж ви, насправді?” 

Затемнення. Кінець глави.