Глава 78. “Не час для поцілунків”

Оповідач:
Кав’ярня біля офісу. Маленька, затишна, з запахом кориці й кави.
Ірина вже сиділа за столиком, крутила в руках ложечку — не з нудьги, а щоб не виглядати, що хвилюється. Коли увійшов Валентин, вона відразу помітила: щось у ньому змінилося. Не обличчя. Очі. Наче він щойно вийшов не з дому, а з глибокої темної кімнати в самій собі. 

Ірина (усміхається, але невпевнено):
— Привіт. Думала, не прийдеш. 

Валентин (сідає, злегка киває):
— Я теж думав. 

Оповідач:
Офіціант приніс каву. Дві чашки. Одна — з серцем на пінці, інша — просто чорна. Валентин узяв чорну. 

Ірина:
— Усе добре?
(пильно дивиться)
— Ти сьогодні… не схожий на себе. 

Валентин (знімає окуляри, дивиться у вікно):
— Я… просто трохи втомився.
(пауза)
— Знаєш, я тільки-но знову… розстався. 

Ірина (насторожено):
— Ти ж казав, що давно не в стосунках. 

Валентин (усміхається з сумом):
— Так, але деякі розставання приходять пізніше, ніж потрібно. 

Оповідач:
Ірина довго дивилася на нього.
В її очах миготіли змішані емоції — співчуття, роздратування, цікавість і трохи… жалю. 

Ірина:
— Я можу почекати. Але не вічно. 

Валентин:
— Я не прошу чекати. Я просто… не готовий, розумієш?
(посміхається)
— Я зараз, здається, не готовий навіть до ранкової кави без філософії. 

Ірина (іронічно):
— Ну, бодай чесно. 

Оповідач:
Вона зробила ковток і покрутила чашку.
— Знаєш, — сказала вона, — ти хороший. Трохи дивний, але хороший. І я, напевно, не хочу бути тією, хто лікує твої старі рани. 

Валентин (тихо):
— Я теж цього не хочу. 

Оповідач:
Кілька секунд вони мовчали, слухаючи, як за стіною хтось сміється, як бариста співає собі під ніс “Shallow” і як хтось крутить кавомолку, ніби всесвіт намагається заглушити цей незручний момент. 

Ірина (з посмішкою, підводячись):
— Ну що ж. Принаймні, каву ти п’єш правильно. Без цукру.
(підморгує)
— Це залишає хоч щось справжнє.
Вона взяла сумочку й пішла. 

Оповідач:
Валентин сидів ще кілька хвилин.
Серце було легше, ніж він очікував. Але десь усередині — знову порожньо. Він подивився на залишки кави.
— “Без цукру”, — повторив він уголос. — Так, саме так і треба. 

Оповідач:
Він заплатив і вийшов на вулицю.
Повітря було прохолодне, свіже, ніби новий початок. Але в голові Валентина крутилась одна думка:
— Може, не час для поцілунків. Але час для відповідей точно прийшов. 

Затемнення. Кінець глави.