Глава 74. “Побачення без шерсті”

Оповідач:
Ранок на роботі почався звично — кава, звіти, невмотивовані нерви начальника. Валентин сидів за комп’ютером, дивився на порожній документ і намагався не дивитися на Ірину, яка злегка усміхалась йому з-за монітора. 

Ірина (підходить, спирається на його стіл):
— Слухай, я подумала… 

Валентин (підозріло):
— Це небезпечно. 

Ірина:
— Дуже смішно. Я подумала — може, сходимо кудись після роботи? Без колег, без шуму. Просто ми. 

Оповідач:
Серце в Валентина зробило кульбіт. Так давно ніхто не кликав його просто так, без причин. 

Валентин (робить вигляд, що байдуже):
— Ну, мабуть… можна. 

Ірина (усміхається):
— Домовились. І не бери своїх… як там… друзів. 

Оповідач:
Вона пішла. А Валентин ще хвилину сидів, дивлячись на монітор, де курсор блимає, наче метроном його тривоги. 

Вдома. 

Валентин відкриває двері, і в обличчя — одразу Соня з Еваном. 

Соня:
— Хтось сьогодні пахне парфумом і нервами! 

Еван:
— Що, знову корпоратив? Я не піду. Минулого разу мене питали, чому я їм руками котлети... 

Валентин:
— Не корпоратив. Побачення. 

Пауза. 

Соня:
— З ким?.. 

Еван:
— Ти ж не кажи, що з тією... офісною блондинкою? 

Валентин:
— Так, саме з нею. 

Соня (образливо, схрестивши руки):
— А, ясно. Ми тепер не досить людські для нього. 

Еван (підморгує):
— Ну, хоча б не з котом пішов — уже прогрес. 

Оповідач:
Валентин відкрив шафу — і застиг.
Костюми не випрасувані, сорочки м’яті, а єдина чиста футболка мала на собі напис “Я вижив після 2020-го”. І тут почалось пекло. 

Соня:
— Ця сорочка робить тебе розумним. 

Еван:
— А ця — що ти айтішник без душі. 

Соня:
— А ця — що ти взагалі не прасуєш. 

Еван:
— Може, не піде? Ми вдома фільм подивимось… 

Валентин:
— Ви не допомагаєте. 

Оповідач:
Через годину Соня стояла з праскою, бурчала, що “люди — найменш практичні істоти”, а Еван чистив взуття Валентина, тихо муркочучи щось схоже на псалми про вірність. 

Еван:
— Готовий? 

Валентин:
— Ні, але вже йду. 

Соня (м’яко, але з колючкою):
— Якщо вона тебе образить — скажи. Я знайду її Інстаграм. 

Оповідач:
Валентин усміхнувся, глянув на них — і раптом відчув, як щось стискає серце. Наче він іде не на побачення, а зраджує когось… своїх. 

Двері за ним зачинились. 

Затемнення. Кінець глави.