Глава 73. “Поріз і спогад”

Оповідач:
Вранці квартира була тишею. Соня мовчки сиділа на підвіконні, спостерігаючи за снігом, який ліниво падав на двір. Еван возився з кавоваркою, намагаючись зрозуміти, чому вона “шипить, як сердита кішка”. А Валентин стояв на кухні й різав овочі. Звичайний ранок. Звичайна спроба жити далі. 

Еван:
— Ти сьогодні якийсь... не тут. 

Валентин:
— Просто думаю. 

Соня (не відводячи погляду від вікна):
— Ти завжди думаєш. Спробуй хоч раз не думати. 

Оповідач:
Він усміхнувся, але без радості.
Рука трохи здригнулася — і лезо ножа ковзнуло по пальцю. 

Валентин:
— Ач!
(кров швидко виступила на шкірі) 

Еван:
— От, я ж казав! Ти не можеш просто різати, ніби не герой фільму про депресивних кулінарів! 

Оповідач:
Валентин глянув на краплю крові, і світ навколо розплився. Раптом повітря стало важчим. І — спалах. 

ФЛЕШБЕК: 2023 рік. 

Маленька, тьмяна кухня. Лампа з мертвим світлом. Валентин сидить на підлозі, тримає ніж. Поряд — порожня чашка, ноутбук, і світло з екрана, яке робить його обличчя схожим на примару. 

Валентин (молодший) (пошепки):
— Просто... натиснути. І все.
— Тиша. Спокій. Без безглуздих днів, без чужих голосів у голові. 

Оповідач:
Його пальці тремтять. Крові ще нема, лише холодна сталь проти шкіри. Але в ту ж мить — звук. Маленьке, ледь чутне мяу. Він обертається. З під столу визирає маленьке руде кошеня. Очі — великі, довірливі. І він відпускає ніж. 

Валентин (теперішній) (стискає руку, повертаючись до теперішнього):
— Тоді ти мене врятувала, Соня... 

Соня (вже поруч, обережно перев’язує палець бинтом):
— Знаю. І, здається, не востаннє. 

Еван (підморгує):
— Врятувала тоді — хай тепер ріже вона! 

Соня:
— Я ж кішка, а не кухарка. 

Еван:
— Ну, кішки теж різні бувають... 

Оповідач:
Валентин посміхнувся. Легка, тепла усмішка — така, якої давно не було. На пальці — біла пов’язка, а в серці — тиха вдячність. Може, життя й справді не завжди потрібно розуміти. Іноді достатньо просто, щоб поруч були ті, хто вчасно скаже “стоп”. 

Затемнення. Кінець глави.