Глава 72. “Післясвяткове мовчання

Оповідач:
Дорога додому здавалася довшою, ніж зазвичай. Місто вже прокидалося після святкової ночі: продавці прибирали серпантин, хтось ніс ялинку до смітника, хтось — залишки шампанського в руці. А Валентин мовчав. В голові звучало лише одне слово — “навіщо?” Соня дивилася у вікно, не моргаючи, а Еван дрімав, тихо бурмочучи:
— Ну, зате тортик був класний… 

Соня (тихо, не дивлячись на нього):
— Ти не будеш казати? 

Валентин:
— Про що? 

Соня:
— Про поцілунок. 

Оповідач:
Валентин здригнувся. Він думав, що вона зробить сцену. Але ні — голос Соні був тихим, рівним, навіть спокійним. І саме це його лякало найбільше. 

Валентин:
— Це нічого не означає. Просто… момент. 

Соня:
— Ага. Моменти бувають різні.
(після паузи)
— А я бачила. 

Оповідач:
Мовчання затяглося. Автомобіль котився нічною вулицею, фари розбивали темряву на шматки. Валентин перевів погляд на її профіль — і раптом відчув, що винен. Не перед Іриною, не перед Дашею, а перед нею — Соньою, кішкою, яка навчилася бути людиною, але зберегла все те, що люди давно втратили: прямоту, інстинкт, справжність. 

Еван (розряджає атмосферу):
— Може, купимо щось додому? Ну, типу… пиріжки, котячий корм, шампунь для депресії? 

Соня:
— Корм — так. Інше — пізно. 

Валентин:
— Купимо смаколиків. Новий рік все ж. 

Оповідач:
У магазині Соня мовчала, лише кидала до кошика все підряд:
печиво, шоколад, консерви для котів (“сила звички”, казала), а Еван бігав між полицями й радився з дітьми, які вибирали чіпси. На касі Валентин помітив своє відображення у вітрині. Втомлене, але живе. Вперше за довгий час — без маски. 

Валентин (сам до себе):
— Може, я просто втомився бути кимось. 

Оповідач:
Вдома Соня поставила пакети на підлогу й, не сказавши ні слова, пішла до своєї кімнати. Двері зачинились тихо, майже неслышно. Еван сів поруч із Валентином, ляснув його по плечу. 

Еван:
— Ну… ти вляпався. 

Валентин:
— Знаю. 

Еван:
— Але ж ти живий. І це вже щось. 

Оповідач (фінал):
Валентин залишився на кухні, тримаючи чашку з холодним чаєм. Свято скінчилося, але післясмак залишився — трохи гіркий, трохи теплий. І десь у кімнаті Соня лежала, дивлячись у стелю, думаючи те саме, що й він:
“Чому все так складно, коли просто — краще?” 

Затемнення. Кінець глави.