Глава 71. “Поцілунок під бій годинника”

Оповідач:
Після опівночі повітря в кімнаті стало густим — ні від шампанського, ні від спеки, а від тієї невидимої іскри, що літає між людьми, коли один із них дивиться трошки довше, ніж треба. Музика стихла. Еван десь у кутку розповідав подрузі Ірини анекдоти про собак (“Ми, пси, не гавкаємо без приводу — ми коментуємо”), Соня грізно на нього косилась, але не втручалась. Ірина підійшла до Валентина ближче. Дуже близько. 

Ірина:
— Знаєш, ти сьогодні інший. Якийсь… спокійний, теплий. 

Валентин:
— Це все шампанське. 

Ірина:
— Ні, це не шампанське. Це ти. 

Оповідач:
Вона торкнулась його руки. М’яко, майже випадково, але не зовсім. 

Валентин (посміхається):
— Ірина, не знаю, що ти хочеш сказати, але... 

Ірина:
— Не треба нічого казати. Просто будь. 

Оповідач:
Ірина зробила крок уперед і поцілувала його. Легко, впевнено, з тією посмішкою, яку мають лише ті, хто звик брати ініціативу.
Секунда — і все стихло: музика, сміх, навіть Еван перестав говорити. Соня завмерла. Її очі розширилися так, ніби вона побачила комету, що падає просто в її світ. 

Соня (шепоче):
— Вона його… цілує… 

Еван (незручно ковтає шампанське):
— Ну… це ж Новий рік… традиція. 

Соня:
— Ага, традиція зраджувати при свідках. 

Оповідач:
Ірина відійшла на крок, її щоки трохи рум’яні. Валентин мовчав. Не тому, що не хотів відповісти, а тому, що не знав, що сказати. 

Ірина:
— Пробач. Я просто… хотіла, щоб цей рік почався інакше. 

Валентин:
— У тебе вийшло. 

Оповідач:
Соня демонстративно схопила келих і допила залишок шампанського. Еван намагався втекти на кухню, щоб “перевірити тортик”, але спіткнувся об мішуру. 

Соня (кидає сердито):
— Іди вже, герой, святкуй далі. Я піду поворчу в кутку, як справжня кішка. 

Оповідач:
Пізніше, коли Ірина вимкнула світло й залишила тільки вогники гірлянд, усі сиділи мовчки. Хтось думав про новий рік. Хтось — про старі звички. А хтось — про поцілунок, якого, можливо, не мало бути. За вікном м’яко падав сніг, і навіть він, здавалось, не хотів турбувати цю дивну компанію — де люди й не зовсім люди знову грали у щось схоже на життя. 

Затемнення. Кінець глави.