Глава 69. “Збір речей, ревнощі й стратегічна шкарпетка”

Оповідач:
Ранок у квартирі Валентина почався, як зазвичай, з кави… і криків. Точніше — з криків Соні, які дивом уживалися з запахом меленої арабіки. 

Соня:
— Валентине! Ти не візьмеш це з собою?
(показує на сорочку з вишивкою)
Вона ідеально на тобі сидить. 

Валентин:
— Соню, це поїздка на Новий рік, а не на весілля. 

Соня:
— Тим більше! Ніколи не знаєш, чим усе закінчиться. 

Еван (з кухні, жуючи тост):
— Якщо вона знову тягне півшафи, ми будемо їхати не на свято, а переїжджати. 

Соня:
— Замовкни, собачий критик моди! Хтось же має слідкувати, щоб господар виглядав як людина. 

Еван:
— А ти — щоб виглядав як модель? 

Оповідач:
Поки вони сперечались, Валентин обережно склав свої звичні речі: светр, джинси, зубну щітку й зарядку. Та коли глянув у валізу вдруге, помітив, що там з’явилися: сорочка з вишивкою, флакон парфумів, нові шкарпетки і щітка для волосся. 

Валентин:
— Соню… це що? 

Соня (з удаваною невинністю):
— Просто щоб не забув виглядати пристойно. 

Еван:
— Ага. І щоб Ірина побачила, який він красунчик, еге ж? 

Соня:
— Може, я просто піклуюсь!
(пауза)
Добре, може, трішки ревную. 

Оповідач:
Валентин посміхнувся — ніжно, без насмішки. Він знав, що за її іронією — справжня турбота. 

Валентин:
— Не хвилюйся. Це лише свято. 

Соня:
— Угу… так усі й кажуть. А потім “оп” — і новорічний поцілунок. 

Еван:
— Я на це поставлю п’ять сосисок. 

Оповідач:
День пройшов у зборі. Валентин перевіряв список, Соня додавала до нього “непотрібні, але важливі” речі — ковдру, свічки, фото Даші (“щоб пам’ятав, як буває”) — і ще одну стратегічну шкарпетку. 

Валентин:
— Навіщо мені одна шкарпетка? 

Соня:
— Це щаслива. Я її знайшла під диваном. 

Еван:
— Це моя! 

Оповідач:
Під вечір усе було готово. Валізи стояли біля дверей, чай парував у чашках, за вікном падав лапатий сніг. І вперше за довгий час Валентин усміхався щиро. 

Валентин:
— Знаєте, що найкраще у святі? 

Соня:
— Салат? 

Еван:
— Подарунки? 

Валентин:
— Те, що ти не знаєш, чим воно закінчиться. 

Соня:
— О, з тобою ми це точно знаємо — катастрофою. 

Еван:
— І я в захваті! 

Оповідач (фінал):
Наступного ранку вони поїдуть за місто, до будинку з каміном, ялинкою і чужими людьми. А поки що — просто сміх, чай і тепло. Наче звичайна сім’я. Хоча звичайними вони ніколи не були. 

Затемнення. Кінець глави.