Глава 68. “Запрошення на Новий рік”

Оповідач:
Робочий день тягнувся повільно, мов сир на піці, що ніяк не хоче відриватись. Офіс жив своїм передноворічним життям: хтось прикрашав ялинку мішурою, хтось вже роздавав мандарини, а бухгалтерка Люда знову голосно слухала “Last Christmas”. Валентин сидів за комп’ютером, але думками був десь далеко — можливо, у Карпатах, можливо, просто в ліжку. 

Ірина (підходить до нього з чашкою кави):
— Ну що, Валь, ти вже вирішив, куди на Новий рік? 

Валентин (не відриваючись від монітора):
— Так, думаю між “нікуди” і “нікуди з ковдрою”. 

Ірина (сміється):
— О, тоді у мене є третій варіант — “до нас”. 

Валентин (піднімає очі):
— “До нас” — це куди? 

Ірина:
— Ми з друзями знімаємо будинок за містом. Буде камін, ялинка, тиша. Без корпоративного безумства. Хочеш — бери своїх друзів, цих... Соню й Евана, здається? 

Оповідач:
Валентин на мить розгубився.
Він не очікував, що хтось в офісі пам’ятає імена його "друзів". 

Валентин:
— Ти пам’ятаєш їхні імена? 

Ірина (усміхається):
— Ти про них часто згадуєш. Хочеться перевірити, чи справді вони існують. 

Валентин (іронічно):
— Це ще питання відкрите навіть для мене. 

Оповідач:
Ірина сміється. Її сміх — легкий, теплий, майже як той, який він колись чув від Даші. Але без болю. Просто — людський сміх. 

Ірина:
— То що, приїдеш? 

Валентин:
— Думаю, так. Друзям буде приємно. 

Оповідач:
Вечір. Валентин повертається додому, відкриває двері — і одразу чує голос Соні: 

Соня:
— Ти чому запізнився? Я вже двічі чай підігрівала! 

Еван (з дивану):
— І тричі випив. 

Валентин (сміється, знімає куртку):
— У мене для вас новина. Нас запросили святкувати Новий рік. 

Еван (збуджено):
— Святкувати? Куди? Коли? Що надягати? 

Валентин:
— Ірина з роботи знімає будинок за містом. Буде компанія, камін, їжа, музика… 

Еван:
— Я в ділі! Нарешті — не телевізор і не котячі фільми. 

Соня (з притиском):
— Ірина, кажеш?.. 

Валентин:
— Так, Ірина. Колега. 

Соня:
— Колега… Ага.
(перехрещує руки)
— І давно ти з нею “колегуєш”? 

Еван:
— Почалося. 

Валентин (сміючись):
— Соню, не починай. Це просто святкування. 

Соня:
— “Просто святкування”… А потім дивись — поцілунок під ялинкою, шампанське, романтична музика… 

Еван (втручається):
— І я поруч стою з келихом, як третє колесо. 

Валентин (жартує):
— Ні, максимум — я тебе під ялинкою знайду сплячим. 

Соня (ображено, але з лукавою усмішкою):
— Добре. Але якщо вона до тебе підходитиме ближче, ніж на метр — я відкриваю шампанське прямо в неї. 

Еван:
— Я беру камеру. Це буде Новий рік, який точно запам’ятається. 

Оповідач:
Валентин сміється, дивиться на них — і розуміє, що без цих двох “катастроф” він би просто не вижив. Їхня ревність, жарти, навіть дрібні сварки — все це робило життя живим. 

Валентин:
— Добре, команда. Завтра підемо купувати подарунки. 

Соня:
— Я хочу шапку з вушками. 

Еван:
— А я — ковбасу. 

Валентин:
— Тільки не переплутати в магазині. 

Оповідач (завершення):
Вони сміялися довго, аж поки чай не охолов. І десь там, за вікном, уже сипався перший сніг — наче світ на мить дав їм шанс просто бути щасливими, хоч би й між двома святами, між реальністю й вигадкою. 

Затемнення. Кінець глави.