Глава 67. “Трохи спокою”

Оповідач:
Наступного ранку в квартирі пахло смаженими млинцями й трохи — надією. Соня стояла біля плити, в старій футболці Валентина, яка тепер була їй, м’яко кажучи, як сукня до колін.
Еван сидів за столом, уважно стежив за тарілкою, ніби вона могла втекти. 

Соня:
— Валю! Ти будеш з варенням чи з сиром? 

Валентин (з коридору):
— З кавою! 

Еван:
— Це не начинка! 

Валентин (входить, усміхаючись):
— Для мене — так. 

Оповідач:
Соня крутить очима, але усміхається. Валентин сідає, бере виделку. Тиша приємна, не важка, як раніше. Просто — звичайний ранок. 

Еван:
— Знаєш, учора ти говорив, що хочеш бути “звичайним”. От, будь ласка: посуд не помитий, млинці пригоріли, чайник свистить. Повна звичайність. 

Валентин:
— Так, ще б комуналку не забути оплатити — і отримаю досягнення “реальне життя”. 

Соня (підкладає млинець):
— Не бурчи. Ми тепер — спокійна сім’я. 

Еван:
— Сім’я з котом, собакою і чоловіком, який не знає, хто з нас головний. 

Соня:
— Звісно, я. 

Оповідач:
Валентин посміхається. У ньому з’явився якийсь новий вираз — не той, що “втомлений філософ”, а просто... теплий. Людський. Він дивиться на них і вперше думає не про сенс чи містичні відповіді,
а про те, скільки кави ще залишилося в банці, і чи вистачить на завтра. 

Соня:
— Валю, а ти сьогодні на роботу? 

Валентин:
— Взяв відгул. Хочу просто день без усього. 

Еван:
— Може, знову в парк? 

Соня:
— Або в кіно? 

Валентин (сміється):
— Ні, дякую. Досить із нас кіно. 

Соня:
— Тоді пропоную варіант “C”: цілий день нічого не робити. 

Еван:
— Це план, який я підтримую з дитинства. 

Оповідач:
Вони залишають посуд як є, валяться на диван. Соня бере пульт, Еван вкладається біля ніг, Валентин вмощується між ними.
На екрані — старе комедійне шоу.
Герої сміються, падають, жартують. Проста дурня. Але така потрібна. 

Валентин:
— Дивно, але саме це й виглядає як справжнє життя. 

Соня:
— Бо в ньому ніхто не намагається бути особливим. 

Еван:
— А просто живе. І сміється, коли падає. 

Оповідач:
Вони сміялися разом із телевізором. І, можливо, вперше за весь цей час — щиро. 

Оповідач (завершення):
І хоч ніщо не вирішилось, і світ лишався дивним, цього ранку Валентин зрозумів просту істину: спокій — це не коли все в порядку. Спокій — це коли навіть у хаосі тобі є з ким поділити млинець. 

Затемнення. Кінець глави.