Глава 66. “Я не хочу бути особливим”

Оповідач:
Вечір. Вони сидять у парку — лавка, ліхтар, шелест листя. Ніхто не говорить. Кожен щось думає. 

Валентин:
— Знаєте… я завжди хотів бути особливим.
(пауза)
Не таким як усі. Щоб у житті було щось більше, ніж просто “робота-дім”. 

Соня:
— І що, отримав? 

Валентин (сумно всміхається):
— Отримав. І зрозумів, що це зовсім не те, що я хотів. 

Оповідач:
Вітер хитнув гілки. Десь неподалік загавкала собака — звичайна, справжня. 

Валентин:
— Я дивився фільми, серіали, читав історії, де герой —особливий. Обраний, проклятий, унікальний. І мені здавалося, що це — сенс. Що бути “як усі” — це бути ні ким.
(пауза)
— Але я не жив справжнім життям. Я його вигадував. Вигадував кожен день, кожну розмову. Навіть вас, мабуть… 

Соня (тихо):
— Ми не вигадані. 

Валентин:
— Може, й ні. Але я не можу бути певен. 

Еван:
— І що ти тепер хочеш? 

Валентин:
— Я незнаю. 

Оповідач:
Його голос зривається. Очі блищать. Валентин опускає голову, ковтає сльози, але вони все одно котяться. 

Соня:
— Валю…
(кладе руку йому на плече)
— Ти не мусиш бути особливим, щоб бути потрібним. 

Еван (спокійно):
— Навіть просте життя — теж історія. Просто не кожен її знімає. 

Оповідач:
Валентин тихо сміється крізь сльози. І вперше за довгий час плаче не від страху, а від полегшення. 

Оповідач (завершення):
Ніч лягла на парк, ліхтарі засвітилися, а троє людей, які колись були чимось більшим, ніж просто “випадковість”, сиділи поруч і мовчали. І в цьому мовчанні — нарешті було життя. 

Затемнення. Кінець глави.