Глава 65. “Досить із нас кіно”

Оповідач:
Ранок. Сонце пробивається крізь фіранки, кімната пахне кавою й вчорашніми емоціями. Валентин сидить на дивані, замислений, дивиться у чашку, наче там відповіді. Соня вбігає до кімнати з телефоном:
Соня:
— Хлопці! Новий фільм у прокаті! “Місяць над містом-2”! Кажуть, там актор, схожий на тебе, Валю! 

Валентин (не відводячи погляду від кави):
— Досить із нас кіно. 

Еван (піднімає голову від миски з сухариками):
— Підтримую. Мене вже від серіалів нудить. 

Соня:
— Та ну, це ж просто кіно, не життя. 

Валентин:
— Ти певна? Бо іноді я не розумію, де одне закінчується, а друге починається. 

Оповідач:
Соня морщить лоб, кидає подушку в Евана. Еван ловить і кидає назад. Подушка пролітає над Валентином і збиває чашку. 

Валентин (зітхає):
— От бачите? Навіть комедії вже без спецефектів не виходить. 

Соня:
— Добре, тоді не в кіно. Давай просто щось зробимо. 

Еван:
— Що саме? 

Соня:
— Ну, не знаю. Може, в парк? 

Валентин:
— Парк — це вже щось ближче до реальності. Без сценарію. 

Оповідач:
Вони сміються.  І, можливо, саме він найреальніший з усього, що в них залишилось. 

Оповідач:
За кілька хвилин вони виходять з дому. Сонце світить яскраво, повітря чисте, а в середині — легкість, хоч і з гіркотою. 

Валентин:
— Знаєте, іноді здається, що ми три персонажі з фільму, який ніхто не дивиться. 

Соня:
— Зате без хейтерів. 

Еван:
— І без реклами корму. 

Оповідач:
Валентин сміється. Давно він не сміявся так просто, без тіні сумніву. І, можливо, вперше за довгий час — просто жив. 

Затемнення. Кінець глави.