Глава 63. “Ти впораєшся і без неї”

Оповідач:
Валентин повернувся додому пізно. Дощ закінчився, але повітря ще тримало запах мокрого асфальту й нічної кави. В коридорі — темрява. Лише слабке світло з кімнати. Соня сиділа на підвіконні, у ковдрі, з чашкою чаю. Еван грав у якусь гру на ноутбуці, натискаючи клавіші лапами. 

Соня:
— Ну? 

Валентин:
— Що “ну”? 

Соня:
— Не прикидайся. Як зустріч? 

Оповідач:
Він зняв куртку, повільно, ніби знімав не одяг, а щось важче — спогади. Поставив телефон на стіл. 

Валентин:
— Вона… інша. 

Еван:
— Як це — інша? 

Валентин:
— Не знаю. Та сама зовні. Але... ніби хтось говорить її голосом. 

Соня:
— Вона сказала щось про те, що знайшла? 

Валентин:
— Ні. Вона каже, що не розуміє про що я. 

Еван:
— Може, не хоче говорити? 

Валентин:
— Може. Але... її очі були порожні. 

Оповідач:
Соня поставила чашку, підійшла ближче. Її волосся торкнулося його плеча. Вона подивилася йому в очі. 

Соня:
— Ти виглядаєш так, ніби тебе нею замінили. 

Валентин (сумно усміхається):
— Може, так і є. 

Оповідач:
Пауза. Десь на вулиці проїхала машина, світло пробігло по стінах, наче промінь часу. 

Еван:
— Ти думаєш, вона тебе боїться? 

Валентин:
— Думаю, вона мені більше не вірить. 

Соня:
— А ти сам собі віриш? 

Оповідач:
Він мовчав. У цій тиші навіть звук годинника здавався занадто гучним. 

Валентин:
— Інколи здається, що я це все вигадав. Вас. Її. Себе. 

Еван:
— Ми ж перед тобою. 

Валентин:
— А може, ні. Може, я просто дивлюсь на порожню кімнату і говорю з повітрям. 

Соня (м’яко, але твердо):
— Валю, слухай. Навіть якщо це сон — ти не один у ньому. 

Валентин:
— Гарна фраза. 

Соня:
— Не фраза. Правда. 

Оповідач:
Вона поклала голову йому на плече. Еван перевів ноутбук у сплячий режим і просто сів поруч.
Три фігури — у світлі настільної лампи, серед нічної тиші. 

Соня (пошепки):
— Ти впораєшся і без неї. Ми є в тебе. 

Валентин (після довгої паузи):
— А якщо й вас колись не стане? 

Соня:
— Тоді ти все одно прокинешся. 

Валентин:
— У якому світі? 

Соня:
— У тому, де тобі знову захочеться жити. 

Оповідач:
За вікном згас останній ліхтар. А десь глибоко, в тиші його думок, вперше за довгий час не було страху — тільки втома. І щось тепле, майже людське, що нагадувало: навіть якщо все це вигадка — вона все одно реальна, поки болить. 

Затемнення. Кінець глави.