Глава 62. “Повернення Даші”

Оповідач:
Ранок почався, як завжди. Кава, невиспані думки, Соня бурчить, що немає молока, а Еван вчить команду “сидіти” на телефонному голосовому помічнику. 

Все було звично, доки не прийшло повідомлення.
“Привіт. Може, зустрінемось? Те саме кафе. 17:00.”
— Даша. 

Валентин довго дивився на екран, не кліпаючи. Думка здавалася водночас доброю і небезпечною — як кішка, що муркоче, але кігті вже напоготові. 

Еван:
— Це вона? 

Валентин:
— Вона. 

Соня:
— І ти підеш? 

Валентин:
— Так. 

Соня:
— А якщо вона прийде не сама? 

Валентин (після паузи):
— Тоді я зроблю вигляд, що не впізнав. 

Оповідач:
Кафе майже не змінилося. Ті самі білі чашки, ті самі лампи, запах кориці й старих розмов. Даша вже сиділа біля вікна. Тільки щось у ній було інше. Не зовнішньо — погляд. Якось надто спокійний. Надто правильний. 

Валентин:
— Привіт. 

Даша (усміхається):
— Привіт, Валю. 

Валентин:
— Давно не бачились. 

Даша:
— Так, давно. 

Оповідач:
Пауза розтягнулась. Між ними стояло повітря, наповнене всім тим, що не було сказано. 

Валентин:
— Ти… знайшла щось? Про той випадок? Про того хлопця… 

Даша:
— Про що? 

Валентин:
— Ти не пам’ятаєш? 

Даша:
— Про що, ти просто втомився. 

Оповідач:
Валентин дивився на неї. Очі ті самі — сірі, теплі, але ніби без глибини. Як стара фотографія, де кольори вигоріли від часу. 

Валентин:
— Даша, ти впевнена, що все гаразд? 

Даша:
— Так, просто... мабуть, мені треба було відпочити.
(злегка усміхається)
— Як ти? 

Валентин:
— Як завжди. Працюю. 

Даша:
— І твої… друзі? 

Валентин (напружено):
— Вони вдома. 

Даша:
— Добре. 

Оповідач:
Вона сказала “добре” так, ніби просто констатувала погоду. Без жодного здивування, без емоцій. 

Валентин:
— Ти... хоч пам’ятаєш, що тоді сталося? 

Даша:
— Нічого особливого. Просто непорозуміння. 

Валентин:
— Ти ж тоді... — 

Даша: (перебиває)
— Валю, давай не про це. 

Оповідач:
Вона взяла чашку, зробила ковток і подивилася у вікно. Потім тихо, спокійно сказала:
Даша:
— Усе минуло. Головне — не згадуй. 

Валентин:
— Але... 

Даша:
— Не згадуй. Добре? 

Оповідач:
Він кивнув. Вона підвелась, залишивши купюру під чашкою. 

Даша:
— Я рада, що ти впорядке.
І вийшла. 

Оповідач:
Валентин довго сидів, поки чай охолов, поки день почав хилитися в тінь. У вікні її вже не було. 

Оповідач (тихо):
Даша повернулась. Але, здається, не вся. 

Затемнення. Кінець глави.