Глава 61. “Кінець серіалу, початок нових питань”

Оповідач:
У квартирі панувала тиша — та сама, що буває після фінальної серії улюбленого серіалу. На екрані зупинилися титри “The End”, а троє глядачів сиділи в диванному ступорі, немов щойно дізналися, що улюбленого персонажа таки не врятували.
Соня повільно клацнула пультом. 

Соня:
— От і все. 

Еван (дивиться в підлогу):
— Чотири сезони. І жодної відповіді. 

Соня:
— Навіть гірше. Вони закінчили так, ніби ми маємо самі все зрозуміти. 

Валентин:
— Та це ж класика. Трохи сенсу, трохи божевілля — і люди будуть про це писати роками. 

Соня:
— Але ж вони навіть не пояснили, ким був пес! 

Еван:
— Я думав, він — символ підсвідомості. 

Соня:
— А я — що він просто маніпулятор. 

Валентин:
— А я думаю, що сценарист просто втомився. 

Оповідач:
Вони засміялись, але сміх вийшов якийсь нервовий, із присмаком тривоги. У кімнаті миготіло світло екрана, і Соня виглядала задумано, навіть трохи сумно. 

Соня:
— Валю… 

Валентин:
— М? 

Соня:
— А якщо ми теж… персонажі? 

Валентин:
— У сенсі? 

Соня:
— Ну, як у серіалі. Може, хтось дивиться на нас і чекає фіналу? 

Еван (піднімає руку):
— Якщо так, то я хочу, щоб мене грав Джейсон Момоа. 

Соня:
— Я серйозно! Подумай — ми з’явились ніби нізвідки, Даша, твоя мама, оті дивні сповіщення... 

Валентин:
— Соню, досить. Це просто збіги. 

Оповідач:
Він вимкнув телевізор і встав. Але Соня не відпускала. 

Соня:
— Збіг — це коли двічі трапляється одне й те саме. А коли це триває місяцями — це вже історія. 

Еван:
— І фіналу ще нема. 

Валентин (з посмішкою, але очі — втомлені):
— А може, він уже був. Ми просто не помітили, бо шукали щось надто складне. 

Оповідач:
Він пішов на кухню. Соня дивилась йому вслід, стискаючи ковдру. Еван потягнувся, витягнув телефон. 

Еван:
— Знаєш, якби це був фільм… то зараз би був монтаж “життя триває”. 

Соня:
— Ага. І хтось би поставив саундтрек. 

Еван:
— З урахуванням нас — щось типу “Who let the dogs out”. 

Соня:
— Еване… 

Еван:
— М? 

Соня:
— Ти теж іноді думаєш, що ми — не справжні? 

Еван (після паузи):
— Якщо ми не справжні — то чому мені так смачно пахне кава? 

Оповідач:
Вони засміялись. Звичайно, як завжди. Але в цьому сміхові вперше з’явилась ледь чутна тінь — не страху навіть, а якогось відчуття, що комедія підкралася надто близько до правди. 

Валентин (з кухні):
— До речі, я тут подумав… може, я напишу про нас. 

Соня:
— Книгу? 

Валентин:
— Ага. Може, хтось прочитає — і пояснить, що зі мною відбувається. 

Еван:
— Ну, головне, щоб у твоїй історії ми не померли. 

Соня:
— І щоб мене грала Марґо Роббі. 

Валентин (усміхається):
— Добре. Але тоді тебе доведеться трохи причесати. 

Оповідач:
І вони знову сміялись — просто, щиро, по-домашньому. Бо сміх — найкраща форма забуття. Але за вікном дув вітер, і в його звуці ледь-ледь вчувалося —
наче хтось перегортає сторінку. 

Затемнення. Кінець глави.