Глава 58. Кафе, кіно і привиди минулого

Оповідач:
У житті кожного чоловіка є момент, коли він сидить у кухні, дивиться в холодну каву й думає:
“Може, я — головний герой драмеді, але сценарист явно переборщив із депресивними сценами.” Саме в такому стані Валентин прокинувся. Даша не відповідала вже тиждень. Телефон — мовчить. Месенджери — тиша. А замість голосу коханої — голос Сони, яка голосно відкривала холодильник. 

Соня:
— У нас усе скінчилося. 

Валентин (зітхає):
— І ти теж не відповідаєш мені. 

Соня:
— Я про їжу. Холодильник пустий. 

Оповідач:
Щоб не збожеволіти, він вирішив піти в кафе. І, звісно, взяв із собою “своїх людей” — бо залишати їх удома без нагляду означало повернутися в новий хаос. 

Кафе “Арома” — спроба №1 бути нормальними. 

Оповідач:
Затишне кафе на розі. Дощ за вікном. Валентин сидить із чашкою латте, Еван — їсть круасан, Соня — робить селфі з кожним ковтком. 

Соня:
— У мене нова концепція блогу. “Кішка в кав’ярнях міста”. 

Валентин:
— Тільки не забувай, що ти вже не кішка. 

Соня:
— Але мислення залишилось. Я оцінюю стільці, як м’якість лежанок. 

Еван:
— А я оцінюю десерти. Цей круасан отримує тверді “10 із 10”. 

Валентин:
— Бо він без родзинок? 

Еван:
— Бо він великий. 

Оповідач:
Здавалося, що життя налагоджується — сміх, кава, звуки дощу. Але коли Валентин побачив за вікном дівчину з темним волоссям і знайомим профілем — серце знову защеміло. 

Соня (помічає його погляд):
— Знову про неї? 

Валентин:
— Просто... схожа. 

Оповідач:
Соня зробила ковток кави, тихо поставила чашку й сказала:
Соня:
— Вона не твоя втрата. Вона — твій досвід. 

Валентин (усміхається):
— Ти це де прочитала? 

Соня:
— У блозі психолога, який пише про те, як прийняти свою кішку. 

Кінотеатр “Люм’єр” — спроба №2 бути щасливими. 

Оповідач:
Після кафе вони вирішили піти в кіно. На афішах — “романтична комедія”, “драма року” і “жахи про демона в кав’ярні”. Обрали комедію — з надією, що хоч там усе буде легше. 

Еван:
— Я люблю кіно. Там можна жувати попкорн і ніхто не каже “не гавкай”. 

Соня:
— Але ж ти гавкаєш. 

Еван:
— Це — емоції! 

Оповідач:
Валентин сидів посередині. На екрані — парочка, яка свариться й мириться. Поруч — двоє його колишніх тварин, які поводяться більш по-людськи, ніж будь-хто в фільмі. І йому стало якось тепло.
Бо навіть якщо Даша справді пішла — він не сам. 

Після кіно. 

Соня:
— То що, фільм про нас? 

Еван:
— Майже. Тільки там кішка не мала такого чарівного волосся. 

Соня:
— І пес не був таким незграбним. 

Валентин (посміхається):
— Тобто фільм нереалістичний. 

Оповідач:
Вони йшли додому під нічним небом, яке відбивалось у калюжах, і вперше за довгий час Валентин не думав про втрати. Він просто слухав, як Соня сперечається з Еваном, і розумів:
може, життя не завжди дає відповіді, але іноді — дає компанію, яка допомагає їх не шукати. 

Соня:
— Завтра подивимось серіал? 

Еван:
— Я вибираю. Хочу щось глибоке. 

Валентин:
— Головне, щоб не з собаками. 

Соня (з посмішкою):
— Обіцяти не можу. 

Затемнення. Кінець глави.