Глава 57. Нові початки і нові катастрофи

Оповідач:
Після відпустки завжди важко повертатися до реальності. Для Валентина — це робота. Для Соні — нове хобі. А для Евана — нова катастрофа, замаскована під побачення. 

Валентин і офісний апокаліпсис. 

Оповідач:
О дев’ятій ранку Валентин увійшов у свій офіс. Там панував типовий післясвятковий хаос: колеги пили третю каву, принтер зависав, а начальник уже встиг викласти мотиваційну цитату в корпоративний чат. 

Начальник:
— Вітаю з поверненням! Сподіваюся, відпочили? 

Валентин:
— Відпочив настільки, що тепер потребую відпочинку після відпустки. 

Колега Марина:
— О, класика. До речі, ти став якийсь спокійний. У горах, певно, знайшов дзен? 

Валентин:
— Ага. І дві ходячі причини, чому дзен тепер мені життєво необхідний. 

Оповідач:
Він відкрив ноутбук, побачив понад сто листів і зрозумів, що дзен сьогодні не врятує. 

Соня і “нове хобі”. 

Оповідач:
У цей час удома Соня прокинулася о десятій, потягнулася, поглянула у дзеркало й сказала сама собі: 

Соня:
— Ну що, геніальна я чи геніальна?
(пауза)
— Сьогодні я стану… художницею! 

Оповідач:
Вона витягла фарби, які знайшла в шафі Валентина, розклала газети на підлозі й поставила перед собою чашку з кавою як натуру. За пів години чашка стала схожою на щось між грибом і лисицею. 

Соня:
— Ммм… авангард.
(фотографує результат і підписує у соцмережі)
“Моє бачення ранкового хаосу. #арт #геній #несприйнята” 

Еван (заглядає):
— О, ти малюєш? 

Соня:
— Я творю. 

Еван:
— Схоже на те, що малював котеня, яке впало в фарбу. 

Соня:
— Це ти нічого не тямиш у сучасному мистецтві! 

Еван і Лєра. 

Оповідач:
Еван тим часом збирався на “друге офіційне побачення” з Лєрою — тією самою дівчиною-сусідкою, яка все ще не до кінця розуміла, хто він і чому поводиться як цуценя в тілі моделі. 

Соня:
— Тільки не гавкай цього разу. 

Еван:
— Це було один раз. 

Соня:
— І тричі. 

Оповідач:
Він стояв перед дзеркалом, поправляючи сорочку, яку ледве навчився застібати. Замість парфумів — легкий аромат одеколону “Forest Energy”, який він вибрав, бо на етикетці був вовк. 

Валентин (у повідомленні):
“Тільки не осором нас. І не лижи її руку.” 

Еван (пише у відповідь):
“Я контролюю себе. Я ж тепер людина.”
(пауза)
“Переважно.” 

Кав’ярня катастроф. 

Оповідач:
Лєра сиділа біля вікна, пила латте. Еван увійшов, упевнено… до першого повороту, де перечепився через табурет. Кава — на сорочку, телефон — на підлогу. Усі обернулися. 

Еван (посміхається крізь катастрофу):
— Кажуть, зустрічати треба стоячи. Я вирішив зробити це буквально. 

Лєра (сміється):
— Ти неймовірний. 

Еван:
— Так, це мені часто кажуть перед тим, як сміятись. 

Оповідач:
Вони замовили каву, і все наче йшло добре, поки Еван, у звичці, не нахилився, щоб понюхати десерт. Ніс у вершках, ложка падає, Соня у чаті вже надсилає смайли зі сміхом. 

Вечірнє повернення. 

Оповідач:
Ввечері Валентин повернувся додому — виснажений, але живий.
Соня зустріла його гордо, з полотном у руках. 

Соня:
— Та-даааа! Моє перше полотно “Кава, що дивиться в душу”. 

Валентин (дивиться):
— Душу воно, може, й бачить, але каву — ні. 

Еван (сумно):
— А я пролив свою. На дівчину. І на репутацію. 

Валентин:
— Ну, принаймні день був продуктивний. 

Оповідач:
Троє сиділи ввечері на кухні — хтось із фарбами на руках, хтось із плямою від кави, хтось із сотнею непрочитаних листів.
І все одно — разом. 

Соня:
— Завтра новий день. 

Еван:
— І нові катастрофи. 

Валентин:
— А головне — ми вже звикли. 

Затемнення. Кінець глави.