Глава 55. Остання доба і легенда про тіні в горах

Оповідач:
Останній ранок у Карпатах почався з запаху кави й трембіти десь у далині. Еван намагався насвистіти ту мелодію, але вийшло, як завжди — щось між гавкотом і кашлем. Соня стояла біля дзеркала й чесала волосся дерев’яною гребінкою, яку вчора купила на базарі. 

Соня:
— Я схожа на лісову мавку? 

Еван:
— Більше на лісову бурю після трьох чашок кави. 

Валентин (усміхається):
— Ідеально. Якраз для останнього дня відпустки. 

Оповідач:
Після сніданку до них завітала Марта — та сама дівчина, з якою вони познайомилися кілька днів тому. Вона була одягнена в вишиту сорочку й теплий светр, і виглядала так, ніби виросла разом із цими горами. 

Марта:
— Сьогодні останній день, так? Тоді я мушу показати вам одне місце. Воно не в путівниках. 

Соня:
— Якщо це знову “трохи пройтись”, то я залишаюсь. У мене лапи… тобто ноги болять. 

Марта (сміється):
— Ні, цього разу справді недалеко. 

Оповідач:
Дорога вела крізь сосновий ліс.
Повітря було густе, як мед, і пахло смолою. На вершині пагорба стояла стара кам’яна каплиця, вкрита мохом, ніби сама природа її охороняла. 

Еван:
— Красива… але моторошна. 

Марта:
— Це місце називають Долиною Тіней.
Колись, дуже давно, тут жили люди, які вірили, що душі їхніх улюбленців можуть стати людьми — якщо любов між ними чиста й сильна. 

Соня (помітно напружується):
— Звучить… знайомо. 

Валентин:
— І що з ними сталося? 

Марта:
— Кажуть, що одного разу магія вийшла з-під контролю. Душі переплуталися. Люди ставали схожими на своїх тварин, а тварини — на людей. І ті, хто не прийняв це з любов’ю, зникли. Без сліду. 

Оповідач:
Соня глянула на Валентина. Еван опустив очі. Марта ж дивилась у ліс, наче знала більше, ніж казала. 

Еван:
— А це просто легенда, правда? 

Марта (усміхається дивно, ледь помітно):
— Тут, у Карпатах, жодна легенда не буває “просто легендою”. 

Оповідач:
Вони мовчки стояли біля каплиці.
Вітер заграв у гілках мелодію, схожу на тихий шепіт. І на мить Валентинові здалося, що він чує знайомі голоси — котячий муркіт і тихе гавкання, як спогади, що десь далеко відгукуються минулим. 

Соня (легко, щоб розрядити атмосферу):
— Якщо це правда, то я в минулому житті, мабуть, була принцесою. 

Еван:
— А я — охоронцем. 

Валентин:
— А я… мабуть, просто людиною, яка вас не відпустила. 

Оповідач:
Сонце заходило за гори, і світло пробивалося крізь дерева, мов крізь старе вітражне скло. Це був їхній останній вечір у Карпатах. Без планів, без відповідей — тільки тиша, сміх і щось невидиме, що об’єднувало їх трьох. 

Затемнення. Кінець глави.