Глава 54. Ніч кіно і розмови про життя

Оповідач:
Ніч у горах — особлива. Вона не тиха, як у місті, — вона жива. Чути, як шепочуть дерева, як десь у лісі крикне сова, і як Соня знову клацає ноутбуком, хоча всі нормальні люди вже давно сплять. 

Еван (під ковдрою, бурчить):
— Може, досить? Уже третій фільм. 

Соня:
— Це марафон. Я повинна знати, чим закінчиться історія! 

Валентин: (крізь сон)
— Соню… якщо це “Горбата Гора”, то я вже скажу: вони не врятуються. 

Соня:
— Ти зіпсував кульмінацію! 

Оповідач:
Екран ноутбука світив у темряві, освітлюючи обличчя Соні. Вона сиділа, загорнувшись у ковдру, з серйозним виглядом, як критик на прем’єрі. Еван лежав біля її ніг, зітхаючи при кожній сцені зі сльозами. 

Еван:
— А чому всі фільми про те, що люди розлучаються? 

Соня:
— Бо це життя. Люди кохають, сваряться, потім знову кохають. 

Еван:
— А у тварин простіше. Ми або разом, або кусаємось. 

Оповідач:
Валентин засміявся, повернувшись на бік. 

Валентин:
— Може, людям якраз цього не вистачає — чесності. 

Соня:
— Чесності? Ха.
(зробила паузу, задумалась)
— А може, просто вони бояться втратити когось, хто дивиться на них, як Еван на тарілку з м’ясом. 

Еван:
— Це найвищий рівень відданості, між іншим. 

Оповідач:
Пауза. На екрані хтось говорив про кохання, а у кімнаті ледь чувся вітер і їхній спільний подих. 

Соня:
— А ти, Валентине, колись… ну, справді кохав? 

Валентин: (після мовчання)
— Так. І, мабуть, досі не перестав. 

Соня: (пошепки)
— Ту саму? 

Валентин:
— Ту саму. 

Соня:
— А як зрозуміти, що це — “та сама”? 

Валентин:
— Коли не можеш її ні забути, ні пробачити. І все одно думаєш, що зустрів би знову. 

Оповідач:
Соня мовчала. Її очі блищали від світла екрана. Еван тихенько підняв голову, наче хотів щось сказати, але лише буркнув:
Еван:
— А я люблю всіх, хто мене годує. 

Соня: (посміхається крізь сум)
— Ти, Еване, простий. І, можливо, найщасливіший з нас. 

Оповідач:
На екрані герої поцілувалися, музика затихла. Валентин уже спав, Еван бурмотів щось про сосиски, а Соня сиділа й дивилась на двох своїх “людей” — одного справжнього, одного колишнього пса — і думала, що, можливо, вперше в житті має дім не в стінах, а в цих двох серцях. 

Затемнення. Кінець глави.