Глава 53. Суперечки про дім

Оповідач:
Минуло вже кілька днів у Карпатах. Гори стали для них чимось знайомим — як старий пес, який спочатку гавкає, а потім дозволяє себе погладити. Валентин ніби ожив: він прокидався без тривоги, їв без поспіху, говорив без зайвих “а що якщо”. Навіть Соня іноді не бурчала — ну, майже. Але рано чи пізно в кожному відпочинку настає момент, коли хтось каже:
— Хочу додому.
І цього разу це була Соня. 

Соня:
— Тут гарно, але вдома краще. 

Валентин:
— Соню, ми тут лише кілька днів. 

Соня:
— Мені сниться мій диван! Він, напевно, переживає! 

Еван:
— А я навпаки — не хочу додому! Там сусіди, пробки, і отой хлопець із п’ятого поверху, який завжди кидає бутерброди не мені! 

Соня:
— Бо він кидає голубам, генію. 

Еван:
— От і не хочу до голубів. Вони — небезпечна організація. 

Оповідач:
Валентин усміхнувся, дивлячись, як вони сперечаються. Це був дивний момент: ніби двоє дітей, які вперше на канікулах, але при цьому — частина його. Рідна, абсурдна, незамінна частина.
Вони сиділи на терасі готелю. Гори дихали паром і туманом. Унизу ледь чувся дзвін корів.
Марта десь водила нових туристів, і Соня час від часу ревниво косилась на дорогу. 

Соня:
— Я тобі кажу, треба повертатись. Там чисті простирадла, доставка їжі й стабільний інтернет. 

Еван:
— А я кажу, треба залишитись. Тут пахне свободою, глиною і пригодами! 

Валентин:
— А мені здається, дім — це не місце. Це коли поруч ті, без кого не хочеш засинати. 

Соня (зніяковіло):
— Ти це щойно придумав? 

Валентин:
— Так. Але можеш записати у свій блокнот цитат. 

Еван:
— О, новий пункт у списку “мудростей Валентина”! Давай повторю ще раз — щоб не забути! 

Оповідач:
Сонце хилилось до заходу. Вітер грався волоссям Соні, Еван дрімав поруч, а Валентин просто сидів — і вперше за довгий час не думав, що життя кудись поспішає.
Може, це і є справжній дім — там, де ти відчуваєш, що вже прибув.
А потім Соня тихо сказала:
Соня:
— Все одно… я скучила за твоїм пледом. 

Валентин:
— Тоді давай домовимось: ще тиждень — і додому. 

Еван:
— А я буду рахувати! Раз, два… 

Соня:
— Заспокойся, математику! 

Оповідач:
І всі троє засміялися. Гори слухали їхній сміх і, здавалось, усміхались у відповідь. 

Затемнення. Кінець глави.