Глава 52. Ті, хто завжди поруч

Оповідач:
Наступного дня сонце вийшло раніше за них. У горах це завжди виглядає несподівано — ніби світло прокидається першим і штовхає тебе в бік: “Гей, вставай! Тут життя, а не міська кома.” 

Валентин сів біля вікна з чашкою кави. Соня спала, обійнявши подушку, як кошеня. Еван тихенько скавучав уві сні — мабуть, снив, що бігає полями. І все було тихо. Тихо настільки, що здавалося, світ на хвилину зупинився. 

Оповідач:
Вдень Марта запросила їх на прогулянку до старої садиби неподалік. Там, за її словами, “найкраще видно хмари, що забувають, куди летіти”. 

Марта:
— Тут колись жила моя бабуся. У неї було три коти і собака. Всі старші за мене. 

Валентин:
— Це вже не домашні улюбленці, а поважні співмешканці. 

Марта (усміхається):
— Так. Вони мене навчили мовчати. І слухати. 

Оповідач:
Валентин глянув на неї і подумав, що, мабуть, і Соня його цього навчила — по-своєму. Слухати, коли хтось мовчить, і розуміти навіть найменші зміни в інтонації. 

Марта:
— А ти маєш тварин? 

Валентин (після паузи):
— Маю. Двох. Але...
(усміхається ледь помітно)
— Вони завжди зі мною. В серці. 

Оповідач:
Марта кивнула — не питала далі.
Наче зрозуміла більше, ніж сказано. А тим часом Соня, що йшла позаду, надула губи: 

Соня:
— “В серці”. Я тобі зараз дам “у серці”. 

Еван:
— Соню, ну ти ж знаєш, він мав на увазі нас! 

Соня:
— Я знаю! Але ж можна хоч раз сказати прямо?!
(передражнює Валентина) — “Маю двох. Але вони — частина мене”. Угу. Особливо я — твоя частина, коли ти з’їв мій шоколад! 

Оповідач:
Марта тим часом розповідала, як одного разу її собака зник, а потім повернувся через три дні, весь у реп’яхах, але щасливий.
— “Я тоді зрозуміла — якщо хтось справді твій, він повернеться.” 

Ці слова зависли в повітрі. Валентин відчув, як щось стискає грудну клітку. Образи, спогади, Даша, втрата, і навіть оте містичне “зникнення” — усе коротко мигнуло, як фото на екрані. 

Валентин:
— І що було потім? 

Марта:
— Потім я теж зникла. Для себе. Але знаєш, іноді саме в горах знаходиш те, що загубив. 

Оповідач:
Соня тим часом непомітно пхнула Валентина ліктем:
— А вона, між іншим, на тебе так дивиться, ніби вже знайшла. 

Валентин розсміявся. І сміх цей розлетівся луною між деревами, такою живою, що навіть хмари, здавалось, на мить зупинились, щоб послухати. 

Затемнення. Кінець глави.